Читати книгу - "Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933"

письменників, як це роблять прибічники Хвильового, проте вони активно намагаються навчити робітників письменницької майстерності. Вони створювали пролетарську літературу єдиним можливим, на думку Пилипенка, способом — сприяли її гармонічному зростанню із самих народних мас[528]. Пилипенко також звернувся до питання про те, яку літературу слід було створювати і як їй варто сприяти. На відміну від багатьох інших, він не розкидався штампами про відповідність духові марксизму, хоча й зауважив, що деякі націоналістичні елементи використовували аргументи Хвильового у власних цілях. Відповідь Хвильового полягала в тому, що обидва боки цього протистояння мали своїх «петлюрівців», тож завданням цензорів ГПУ було їх викорінити[529].

Хвильовий знову пішов у наступ у другому циклі своїх статей «Думки проти течії». Основним питанням, у його визначенні, було те, як розвивати пролетарську культуру у відсталій країні:

Ми, комунари, несемо на собі велику відповідальність: цілком від нас залежить, яке мистецтво дасть пролетаріят у добу своєї диктатури. Але ця відповідальність ускладняється, коли ми уясняємо собі, що це мистецтво мусить творити культурно відстала нація[530].

Хвильовий убачав головну загрозу українському культурному розвиткові не в інтелігенції, а в тому, що Україна була сільською. Він дуже поважав Пилипенка як відданого революціонера, але вважав, що той об’єктивно підпав під вплив куркулів. Хвильовий наголосив на слові «об’єктивно», щоб показати, що вважає помилки Пилипенка щирими, а відтак намагався уникнути й натяку на те, що засновник «Плугу» навіть ненавмисно якось міг стати на бік класового ворога[531]. Хвильовий вважав той факт, що провідні інтелектуали-некомуністи стали на його бік, таким, що не стосується суті справи. Він заявив, що, мовляв, навіть якби Зеров, Филипович і Могилянський були невиправними «правими», Максим Рильський — польським шляхтичем, а вся дрібнобуржуазна інтелігенція стала би на бік «олімпійців», це ніяк би не вплинуло на обговорюване питання. Проблема полягала у відсутності українського пролетаріату. Робітничий клас в Україні був відчужений від української культури, тож єдині маси, із якими могли працювати так звані масові літературні організації, були селянські, а серед селянства куркульська ментальність куди сильніша, ніж серед робітників. Якби масові організації присвятили себе культурному просвітництву, було б відносно просто спрямовувати ці маси в ідеологічно правильне річище. Натомість вони стверджували, що ведуть за собою мистецький рух, а мистецтво — одне з найскладніших явищ. Для Хвильового ситуація виглядала так: напівграмотні в мистецтві та в марксистській ідеології люди були в оточенні агентів сільської буржуазії й неминуче втрачали свої позиції одну по одній. Тому Хвильовий виставляв вибір між Європою та «Просвітою» як вибір між тим, здаватися куркулям чи ні:

Европа чи просвіта. Це одно із найкардинальніших питань нашої доби. В Европі, як у психологічній категорії, об’єднано суму тих можливостей, які ми можемо в мистецтві протиставити «просвіті», теж психологічній категорії, з якої живиться куркуль. Будучи абстрактним явищем, вона в конкретний час у конкретному суспільстві відограє не менш конкретну ролю. Отже, нічого нема дивного, що в сьогоднішній літературі борються дві сили: перша — це та, яка орієнтується на Европу, друга — це та, яку використовує просвіта, інакше кажучи, куркуль. Перша — продовжує старі марксистські традиції, друга — сповідує вульґарний марксизм.

Хвильовий не бачив можливостей компромісу між ними[532]. А якою була Європа, до котрої звертався Хвильовий?

Ви питаєте, яка Европа? Беріть яку хочете: «минулу — сучасну, буржуазну — пролетарську, вічну — мінливу». Бо і справді: Гамлети, Дон-Жуани чи то Тартюфи були в минулому, але вони є і в сучасному, були вони буржуазні, але вони є і пролетарські, можете їх уважати «вічними», але вони будуть і «мінливі». Таку кокетливу путь держить діалектика, коли блукає в лябіринті надбудов[533].

Якщо стисло, то це була західна культура в сукупності, яка йому здавалася космополітичною та вічною.

Щоб перемогти своїх опонентів, Хвильовий мав зробити щось більше, ніж просто сперечатися з погляду естетичних імперативів. Основа марксизму — класова боротьба, кульмінацією якої є пролетарська революція. Те, що допомагає пролетаріату та сприяє розвитку історії, є прогресивним; те, що не робить цього, є реакційним та автоматично пов’язаним із дискредитованим класовим ворогом. Комуніст не може підтримувати мистецтво заради мистецтва, але повинен засуджувати того, хто стає на позицію агента буржуазії, байдуже, з власної волі чи ні. Не існує правильного та неправильного поза дихотомією класової боротьби. Саме тому Хвильовий мусив зробити більше, ніж спростувати заяви опонентів; він мав показати, що ті об’єктивно були на боці класового ворога, сільського дрібнобуржуазного куркуля. А не можна йти на компроміс із класовим ворогом, його треба знищити. Це не означає, що Хвильовий та Пилипенко хотіли знищити один одного, певно що ні. Та як марксисти, вони повинні були вдаватися до таких полемічних інструментів, тому що інших ідеологія не дозволяла.

Хвильовий сам зазнав критики, тому що його лінія аргументації була близькою за духом до немарксистських інтелектуалів, дрібнобуржуазної інтелігенції, як тоді казали. Він намагався обійти це, зауважуючи, що будь-яка згода з ним, яку буржуазні націоналісти можуть висловити, робить не більше для дискредитації його поглядів, ніж той факт, що Устрялов та група «Смена вех» підтримали Російську комуністичну партію, дискредитує ленінізм[534]. Тим, хто звинувачував його в ідеалізмі за його естетику «романтики вітаїзму», він заявив: це не має нічого спільного з біологічним вітаїзмом, що, очевидно, збентежило його критиків. За його словами, у тому, щоб віддати перевагу романтизму над реалізмом, не було ніякої суперечності з історичним матеріалізмом, тому що пролетарське мистецтво поєднає ці течії: «Пролетарське мистецтво пройде етапи: романтизму, реалізму і т. д.»[535]. Також його не варто засуджувати за формалізм. Формалізм, погоджувався він, був буржуазним підходом до мистецтва, але формалісти знали про мистецтво більше, ніж їхні марксистські супротивники. Марксисти мали б повчитися в них, але Хвильовий визнавав себе формалістом лиш у тому сенсі, що вимагав художньої строгості[536]. Українська культура мала б відійти від традиції «епігонізму», слов’янської звички мавпування російських розробок, що тягнеться від Котляревського. Це має відбутися не через створення «вузькоутилітарного сахарину» чи напівварварського масовизму, а через віднайдення власного шляху й поворот у бік вічних культурних цінностей Європи[537].

Прагнення Хвильового відійти від впливу російської культури найбільше проявилися в третій збірці статей — «Апологети писаризму». Першим і головним серед апологетів було означено Пилипенка. Позиції зміцнилися, пристрасті розгорілися, і кожна сторона намагалася змалювати свого опонента найгіршими епітетами з риторики класової ворожнечі, водночас відчайдушно проголошуючи