Читати книгу - "Джозеф Антон"

— Саме так». А що означає КВІНЕБ? Денніс засміявся своїм низький, гортанним, дещо з присвистом сміхом. «Куревські водії, і не більше», сказав він. Потрохи мусив звикати до поліцейського гумору. Другий водій був відомий серед офіцерів Спеціальної служби як Король Іспанський, бо якось залишив свій «ягуар» незамкненим, а сам пішов купувати сиґарети. Коли ж повернувся, то виявилося, що його авто викрали. Короля Іспанського звати Хуан Карлос, а тепер треба вимовити його ім’я повільно по складах Ху-ан Кар-лос, і все стане ясно[84].

У засідці на Берма-роуд ніхто на нього не чатував. Він розповів Зафару й Кларисі, що йому казали поліцейські з групи захисту. «Кілька днів — і все минеться». Зафар з полегшенням зітхнув. На Кларисиному обличчі видніли-ся сумніви, які він у собі також намагався притлумити. Зафар запитав, коли вони зможуть знову побачитися, але він не знав, що відповісти. Клариса сказала, що вони на вихідні, мабуть, поїдуть до Гоффманів в Оксфордшир. Він погодився: «Гаразд, може там і побачимося». Міцно обійняв сина і пішов.

(Ні Зафарові, ні Кларисі поліція захисту не пропонувала. Вважалося, як казали в поліції, що вони у безпеці. Це мало заспокоювало, а страх за них обох гриз його безперестанку. Вони з Кларисою вирішили, що для Зафара найліпше і далі вести звичайний спосіб життя. Саме вона взяла на себе обов’язок забезпечити йому таке життя -більш, ніж сміливо з її боку.)

Тільки тепер йому спало на думку, що він цілий день нічого не їв. По дорозі на Вемблі до Самін вони зупинилися біля під’їзного вікна «Макдональдса», і тут він виявив, що товстелезне скло у дверцятах «ягуара» не опускається. Так, існують броньовані «мерседеси», «БМВ», які виготовляють на замовлення зі склом, що опускається, проте вони значно дорожчі і небританського виробництва, тому їх нема в поліцейському автопарку. Стенові, який сидів не передньому пасажирському сидінні, довелося вийти й зробити замовлення, а тоді піти до іншого віконечка й забрати їжу. Перекусили, а «ягуар» не заводиться. Мусили залишити Денніса Коня, проклинаючи його зламаний засіб пересування на чім світ стоїть, і пересісти на резервний «рейндж-ровер», відомий як Звірюка, за кермом якого сидів інший водій — доброзичливий, усміхнений велетень на ім’я Міккі Крокер, ще один «ветеран праці». Звірюка також був дуже старий, дуже важкий і не хотів слухатися. Він застрягав у грязюці, а іноді на обледенілій дорозі не міг видертися під гору. Була середина лютого, стояли найхолодніші, найморозні-ші дні року. «Вибачай за нього, друже, — сказав Мік Крокер. — Це не найкраще авто у нашому гаражі». Він сів на заднє сидіння Звірюки й сподівався, що люди, які захищають його, працюють ліпше, ніж їхні автомобілі.

Самін, дипломований юрист (хоча працювала не за спеціальністю, займалася освітою дорослих), добре зналася на політиці й тепер багато чого могла розповісти про поточні події. Іранську революцію весь час лихоманить, відколи Хомейні був змушений, за його ж висловом, «проковтнув ложку отрути» й змиритися з безуспішним закінченням війни з Іраком, яка покалічила і забрала життя у цілого покоління іранців. Фетва — це його спосіб набути нової рушійно-політичної сили, спосіб перезавантаження вірних. А її братові просто не пощастило, що він став для цього чоловіка, що помирав, його останньою битвою. А щодо британських мусульманських «лідерів», то чиї вони лідери? Це лідери без послідовників, блазні, що намагаються зробити собі кар’єру на братовому нещасті. Впродовж поколінь політика етнічних меншин у Британії мала світський і соціалістичний характер. А мечетям захотілося іншого — захотілося самим стати на чільне місце й відігравати провідну роль. Британські «азіати» раніше ніколи не ділилися на індусів, мусульман і сикхів (хоча траплялися розколи; під час війни за незалежність Бангладеш мали місце дуже прикрі протистояння між пакистанцями й бангла-дешцями, що жили в Британії). Треба дати відсіч цим людям, які вбивають у громаду клин міжобщинного розбрату, вела вона далі, цим муллам і так званим лідерам треба сказати прямо в очі, що вони — лицеміри й пристосуванці. І Самін готова взятися за цю справу, а він знав, що з її вмінням чітко висловлювати думки та з її адвокатським досвідом вона була б грізною силою.

Проте він попрохав її утриматися від якихось дій, спрямованих на його захист. Її доньці Майї не виповнилося ще й року. Якщо вона стане його громадською речницею, то медійники отаборяться біля її будинку, і вона не зможе навіть вільно дихнути; її приватне життя, життя її доньки перетвориться на життя під «сонячним» прожектором біля мікрофона. Також невідомо, яку небезпеку можна накликати на себе. Він не хоче, аби вона важила життям заради нього. Поставала ще одна проблема: якщо її почнуть вважати його «речницею», то, як казали в групі захисту, йому майже не може з’являтися у неї вдома. Він добре усвідомлював, що всіх своїх знайомих мусить поділити на два табори — «приватний» і «громадський». Потребував її більше як джерело приватної підтримки, ніж відданого громадського борця. Неохоче вона таки погодилася.

Одним із непередбачуваних наслідків цього рішення стало те, що мірою роздмухування «справи» сам він мусив залишатися здебільшого невидимим, оскільки поліція закликала його ніде не світитися й не розпалювати пристрастей, і з цим він якийсь час погоджувався, аж поки не заговорив; за його відсутности ніхто з тих, кого він любив і хто міг виступати від його імени — ні його дружина, ні його сестра, ні його найближчі друзі — не могли цього робити, бо він хотів з ними бачитися. У засобах масової інформації з нього зробили людину, якої ніхто не любить і яку багато хто ненавидить. «Смерть — це занадто легко, — розмірковував містер Ікбал Сакрані з Британського комітету дій у справах ісламу. — Сумління має мучити його до кінця життя, аж поки він не попросить прощення у Всевишнього Аллаха». У 2005 році за рекомендацією уряду Блера Сакрані отримав лицарське звання за заслуги в роботі з громадськістю.

Дорогою на Котсволдз автомобіль зупинився, щоб заправитися бензином. Йому треба було в туалет, тож він відчинив двері й вийшов. Усі, хто стояв на бензозаправці, водночас повернули голови й витріщилися на нього. Його фото можна було побачити на перших сторінках мало не всіх газет і, як незабутньо висловився Мартін Еміс, «він зник на перших сторінках газет» і за ніч став одним із найупізнаваніших людей країни. Обличчя мали доброзичливий вигляд, один чоловік помахав йому привітально рукою, другий у знак схвалення