Читати книгу - "Троща"

ти вже вибач мені, що лізу тобі за пазуху, ніби якийсь збитошник, котрий видирає пташині гнізда. Але ж ти, подруго Вербо, знаєш, чого я до тебе прийшов.

Є, є, є!!! А це означає, що Сірко живий.

Я дістав із дупла записку. Вона не схожа була на ті грипси, які носила колись нам Зоря, вплітаючи їх у свою довгу косу, — писані на жовтому вощаному папері, скрученому в рурку, складеному в гармошку. Це був звичайний аркуш, вирваний з учнівського зошита, і на ньому Сірко написав кілька рядків великими літерами, знаючи, що читатиму його повідомлення, швидше за все, уночі.

«Є дуже поважні новини. Стодолю вбито. Про Міська ходять різні чутки, але правди не знає ніхто.

Рукавичка наша вистояла. Хотів би говорити ближче.

Якщо можеш, прийди скорше».

Іду, брате, іду! Ось уже повернув на Семиківці. А там до тебе палицею кинути. З досвітком буду. Диви, маю компас. Зараз перейду лісок, а там поле… Васильки у полі, васильки у полі… Нема васильків. Відцвіли. І навіть будяки поскидали малинові шапки перед панною осінню. Стіною стоять над нашою криївкою, охороняють кошового Сірка, який колись урятував Мазепу від розправи розгніваних запорожців. Любить Сірко гетьмана й дотепер.

Перш ніж постукати в короб продухвини, я уважно оглянув вхід до криївки. Хто не знає його — не помітить, хоч знадвору ніхто не маскує люк. Рідко кому вдається облаштуватися так просто і зручно. Бо здебільшого як? Після того, як заходять до криївки, треба, щоб хтось подивився зверху, чи все там лягло на місце, чи не лишилося сліду. Якщо сховок на садибі в господаря, він перший за це подбає, а якщо далеко в полі чи в лісі — там секрети свої. Це ми втрьох із Соколом та Міськом придумали собі таку криївочку, щоб більше ніхто про неї не знав. Викопали ночами й ніде не лишили знаку, бо вибрану землю носили й висипали в річечку Студенку. Місько радів: аво, яка файна рукавичка вийшла, більше ні в кого такої немає. Точно, що рукавичка. Не життя, а казка. Потім Сокіл згинув на Драгоманівці, на його місце прийшов Сірко. А Місько пішов і не повернувся. Немає Міська.

Тук-тук-тук! Агей, хто в рукавичці живе?

Тихо. Потім люк на ширину долоні підіймається вгору і треба швидше озватися, бо замість доброго слова Сірко може привітати гранатою.

У криївці ми обнялися, хоч раніше не мали такої звички. Тепер чимдалі ставали чуйнішими. При світлі лампи розглядали один одного, ніби не бачилися сто років. Сірко дивився на мене рудими очима довірливо й віддано. Я роззирнувся по кутках: чи нічого не змінилося в нашій рукавичці? Може, десь тут заховався Місько і вони вирішили мене розіграти? Ні, все як було. Немає Міська.

— Голодний? — спитав Сірко, коли я поклав наплічник та автомат на своє місце і відстебнув з паска два «калачі». Гранати Ф-1.

— Потім. Розказуй, — попросив я.

— Ти можеш їсти і слухати. Маю для тебе гостинця. Це тобі не фасольова зупка.

Сірко дістав із ящика, якого ми шанобливо називали креденсом[54], слоїк залитих смальцем шкварок.

— Ого! — сказав я. — Хтось зарізав пацє. Чи не Очкусі?

— Ні, — сумно похитав головою Сірко. — Вуйко Матвій і цьоця Юстина поїхали.

— Куди?

— На Сибір.

Мене глибоко зачепила ця звістка. Вона не була несподівана, когось із наших людей майже щодня вигонили з хати й везли на «білі ведмеді», але вуйка Матвія і цьоцю Юстину ми мали за рідних.

— Їх забрали того-таки дня, що й Рогальських, — сказав Сірко. — Хату Рогальського і господарку[55] спалили, ти сам бачив, а всю родину повезли на «ведмеді». Буде де прихилитися бідним.

— За що? — здивувався я. — Криївку на Подорожчині Місько так і не викопав.

— Знайшли стару. Я дещо розвідав. Був у Маркіяна Павука.

— Ти ходив на Подорожчину?

— А що мав робити? Це Маркіян Павук знайшов Стодолю. Але я тобі нічого не розкажу, поки не поїси. — Сірко підсунув мені виделку з відламаним зубцем й окраєць хліба.

— А ти?

— Я вже їв.

Збрешу, коли скажу, що я дуже проханий. Тушковане м’ясо у смальці саме просилося до рота, і я глитав його, як після великого посту.

— Це тобі Павук дав? — спитав я.

— Чого це Павук?

— А хто?

Сірко помовчав, наче забув, хто його пригостив шкварками.

— Цей-во, хто… Зонька… — він сором’язливо опустив голову.

— Ти був і на Дворищі?

— Я багато де був. Скрізь, де треба, я був.

Сірко розповів, що через день після нашого невдалого атентату по всіх довколишніх селах поповзла чутка, начебто Маркіян Павук із хутора Подорожчина знайшов убитого Василя Мандзюка, себто Стодолю. Пішов на своє картоплище чи, як казав Павук, на бараболянку, подивитися, чи її не затоптали анцихристи, що перед тим прочісували поле, і наткнувся у високому бур’яні біля обніжка на вбитого більшовика. Роздивившись, Павук дуже здивувався, бо спершу подумав, що то Славко, брат Василя, тобто Сум, якого він знав краще, ніж його старшого брата. Вони були дуже схожі. Маркіяна здивувала на Славкові зелена куфайка з погонами капітана, гебістський кашкет із синім верхом, що спав йому з голови.

Павук перейняв їздового, котрий фірою віз бідони на молочарню до Соснова через Раковець, і попросив переказати комусь із Мандзюків, щоб забрали вбитого Славка. Прибігла їхня сестра Марійка і, заламавши руки, сказала, що це не Славко, а Василь.

«Чому він у совіцькому виряді?» — спитав Павук.

«Не знаю, — відповіла Марійка. — Може, для конспірації».

Наплакавшись, вона накрила обличчя Стодолі хустиною і попросила Маркіяна Павука наглядати за вбитим, аби його не розтягла звірина, а сама побігла шукати фіру, щоб забрати брата й поховати на цвинтарі.

Тим часом звістка пішла по хатах, і на Подорожчину ще приходили люди подивитися на вбитого. Кожна смерть хвилювала багатьох, чиї сини були в підпіллі. Тим більше, що Стодолю вже виставляли мертвого біля Купчинецької сільради, а тут такий химерний трафунок — один і той самий чоловік загинув удруге. Всі впізнавали старшого сина Мандзюків Василя, хоч смерть наклала на нього свою примарну маску. Лежав у куфайці з погонами капітана, в зелених суконних райтках та боксових чоботях із закоченими всередину халявами. Мав одну рану на грудях і дві в голові, на скронях.

— Хто його видів з наших? — спитав я.

— Виділа Міськова сестра.

— Улянка?

— Так. І ось що дивно. Вона подивилася на мертвого Стодолю й сказала: «Так йому й треба! Через цього голотника впав мій брат».

— Так і сказала? Що Місько впав через Стодолю?

— Но!

— Хто це чув?

— Маркіян Павук. Я говорив з ним через три дні по тому.

Сталася й ще одна несподіванка. Поки сестра Стодолі Марійка шукала