Читати книгу - "Троща"

фіру, під вечір приїхали вантажівкою більшовики й забрали труп. Хтось їм повідомив про знахідку. Вони забрали й Маркіяна Павука, завезли в Золотники в районне ГБ, протримали цілу ніч у холодній, але вранці відпустили. Допитувалися, де подівся автомат ППС і пістолет Стодолі. Павук після побоїв зізнався, що «бобик» у нього, а пістоля він не бачив. Зате вони вранці привезли Павука додому, забрали автомат, а чоловікові поки що дали спокій.

— Схоже на правду, — сказав я.

— І тому є тверді докази, — зрадів Сірко, що так швидко мене переконав. — Через те я й написав тобі, що Стодолю вбито.

Ми склали докупи всі аргументи.

Перше — більшовикам не було ніякого сенсу імітувати ще одну смерть Стодолі. Та якби вони це робили і підмовили Марійку, Улянку чи кого там іще, ситуація мала б інакший вигляд. Навіть якщо для такої інсценізації знаходять схожого небіжчика й перевдягають його в одежу того, кого хочуть засвітити убитим, то мертвого не взувають у чоботи. Його важко взути. До того ж куфайка з капітанськими погонами на Стодолі, гебістський кашкет були новиною для тих, хто його знав.

Друге — убитий не міг бути братом Стодолі Славком Мандзюком, тобто Сумом, бо того Безпека взяла у ніч атентату і він сидів під арештом.

Третє — мертвий був зодягнутий так, як описував його Місько.

Четверте…

— Кажеш, одна рана в грудях, а дві у скронях? — перепитав я Сірка.

— А я чекаю, поки ти згадаєш про це! Дві рани в голову не прості. Павук каже, що вбитий мав дві дірки у скронях від одного пострілу.

— Він застрілився?

— Не інакше. Застрілився з пістолета ТТ.

— Але пістоль десь подівся.

— Не десь, — сотав з мене жили Сірко. — Його підібрав Маркіян Павук разом з автоматом, але про це шміракам не зізнався. «Бобика» віддав, а ТТ приховав.

— І він тобі його показав?

— Ні, — ледь не зловтішно похитав головою Сірко. — Мене випередили. Забрали за день до того.

Він, скурвий син, чекав, поки я запитаю, хто забрав у Павука ТТ, але я на зло мовчав. Нехай не тягне ящірку за хвіст.

Не дочекавшись мого запитання і втративши надію, що я згорю від цікавості, Сірко змушений був продовжити:

— Хто забрав? — спитав він сам себе замість мене і відповів: — Наші. Не минуло й доби після Золотників, як на бідного Маркіяна Павука наскочили хлопці з СБ. Вислухали його уважно, не били, не погрожували, похвалили, подякували, а потім один із них спокійно так попросив: женіть, мовляв, пане Маркіяне, ТТ по-доброму, ми знаємо, що він у вас. Ну, Павук і віддав.

— А хто приходив, він не знає? — спитав я.

— Та ні, вони не звітували перед Маркіяном. Але якщо мені скажуть, що до когось приходив один низький і нахрапистий, а з ним двоє високих і спокійних, то я вам, панонцю, із заплющеними очима скажу, що то був Сулима зі своїми хлопцями. З Вербою і Сомом, бо один був з тонкими вусами.

— Сулима?

— Ну, не генеральний хорунжий гетьмана Мазепи, а таки наш, — Сірко подарував мені довірливу усмішку, наче відкривав бозна-яку таємницю.

— Зрозуміло, — сказав я.

Картина справді була ясною. Тепер щодо Стодолі все склалося докупи. Я бачив до найменших подробиць, як він загинув. А головне — не лишалося жодного сумніву, що Місько хотів його вбити. Він вистрілив не мимо, а таки в Стодолю, що підтверджує рана у грудях. Вистрілив із «вальтера» і відскочив убік. Тим часом москалі теж почали стрілянину, Місько змушений був тікати. Поранений Стодоля упав, та потім звівся на ноги й побіг у протилежний від Міська бік, щоб вискочити з поля обстрілу. Добігши до обніжка, він знов упав у бур’ян, і тут його заскочила думка, що може потрапити до рук тих, кого зрадив. Сили полишали Стодолю. Він дістав ТТ і вистрілив собі в скроню. Куля пройшла навиліт. Ганебно, але… чесно.

— Так, — підсумував і Сірко. — Після стрілу Міська Стодоля зістав ранений і пустив собі кулю в пульс.

— Ви тут без мене добре попрацювали, друже Сірку, — я нарешті спромігся на похвалу.

— Стараємося, панонцю. Але все це уже відомо нашій СБ.

— А що не відомо?

— Дрібниці.

— Які?

Сірко більше схилявся до думки, що Міська теж немає живого, і вирішив виконати його волю. Взявши обручку, він розшукав сестру Стодолі Марійку Мандзюк. Вона теж належала до Організації і під псевдом Веселка раніше працювала зв’язковою у того-таки провідника Струма. Після його загибелі повернулася в Раковець і вже рік переховувалася.

Сірко знайшов Марійку вдома, що його насторожило, бо це могло означати, що вона перестала боятися більшовиків після того, як до них перекинувся її брат. Могла й сама бути агенткою, хоч Сіркові не хотілося вірити, що Міськова дівчина завербована. І як таке могло статися після того, як секретар райкому Холявка власноручно застрелив їхнього батька Йосипа Мандзюка, а хату більшовики спалили? Ця обгоріла халупа досі стояла без покрівлі, лишень сяк-так накрита соломою.

Вдома ще була їхня мати Анна, а також дев’ятилітній братик Влодко, тому Сірко викликав Марійку надвір. Вони зайшли під дашок оборогу, і там Сірко, мовби не маючи іншого приводу для розмови, почав з того, що має передати їй одну річ від Міська.

— Хіба він живий? — спитала Марійка.

— Думаю, що ні, — сказав Сірко. — Через те я тут. Місько просив вам дещо передати, подруго Веселко.

Він дістав золоту обручку і простягнув Марійці.

— Що це?

— Обручка.

Вона машинально взяла її, та, потримавши в руці, відразу повернула Сіркові.

— Ні, я не візьму.

— Чому?

— Він убив мого брата.

— Звідки ви знаєте?

Вона спохопилася, що сказала зайве, але відповіла спокійно:

— У селі так говорять.

Сірко вдав, що пропустив обмовку повз вуха, і спитав:

— Ви бачили вбитого Василя?

— Бачила.

— У чому він був зодягнутий?

— Як за…

О Боже, як таку гуску могли тримати в підпіллі! Вона ледь не сказала: «як завжди». Але схаменулася:

— Якось дивно. Він був зодягнутий у чуже, москальське…

Тут де не взявся їхній найменшенький братик Влодко. Схоже, він ховався у возівні, підслуховуючи їхню розмову. Малий не витримав, вискочив і потяг Марійку за руку.

— Ходи до хати, бо й тебе вб’ють! — по-дорослому сказав він. Потім вовченям подивився на Сірка й закричав: — Не приходіть до нас! Чули-сьти? Не приходіть!

— Жаль, — мовив Сірко до Марійки, ховаючи перстень. — Місько щиро любив вас.

— На ньому кров брата мого.

Вона пішла за Влодком, котрий щосили тягнув її за руку, вовкувато та настрашено озираючись на Сірка.

— Не приходіть! Чули-сьти? — зіпав малий. — Не приходіть, бо я сам вас постріляю!

Він міг. Я добре запам’ятав це хлоп’я, хоч бачив його лише раз. Колись ми вдвох зі Стодолею зайшли до них додому і тільки-но сіли до