Читати книгу - "Трагедія гетьмана Мазепи"

звірств прийшлих кочовиків. Землі у ті часи тут були незаймані, родючі. Але чомусь – це вже помічено впродовж не одного століття, – дуже рідко в тих краях ідуть дощі, хмари – з якого дива? – обходять стороною Борщагівку. Кажуть, загадка природи. Можливо. Колись Борщагівка була містечком, адже там було кілька кузень. (Вважалося: одна-дві кузні – село, кілька – вже містечко.)

У Борщагівці свого часу бував О. Пушкін – гостював у свого друга, майбутнього декабриста Олександра Раєвського й описав бачене в поемі «Полтава». Через ті краї проїздив Тарас Шевченко…

Історія Борщагівки – це, власне, історія нашої країни, тільки у зменшеному вигляді. Під час громадянської війни в тих краях – старожили й досі пам’ятають – лютувала банда якогось Соколова. Лихий був отаман. Любив туману пускати, крав гроші, а потім розкидав їх зігнаним селянам, як сміття, й реготав, коли люди кидались один поперед одного хапати купюри. І в той самий час був жорстоким і швидким на розправу – здебільшого несправедливу. Це він, зібравши з усього містечка євреїв, погнав їх до Білої Церкви і дорогою повбивав усіх «синів Сіону».

Під час колективізації було жорстоке розкуркулення, коли працьовитих, а відтак і заможних селян оголосили куркулями і вислали їх з малими дітьми до Сибіру. Колгосп, що виник у 1930 році, чомусь носив ім’я Горького, хоч великий пролетарський письменник до тих країв не мав аніякого відношення.

За штучно організованого в Україні голодомору в Борщагівці загинуло більше людей, як за всі роки Великої Вітчизняної…

Фашистські окупанти готували Борщагівці долю Хатині, але змушені були втікати, рятуючи власні шкури, під ударами Червоної армії.

Якось в одному виданні прочитав: чи багато в Україні знайдеться міст і сіл, де б центральна вулиця не носила ім’я Леніна, Маркса чи Енгельса?

А ось у Борщагівці центральна вулиця з давніх часів носила і носить імена Іскри та Кочубея. Жаль, що в селі досі немає вулиці імені Мазепи. Селяни вважають, що Мазепа – частина нашої історії, яку ми зобов’язані знати. І знати правдиву, а не перекручену комусь на догоду… Тим більше, що Мазепа – велика особистість, талановита людина. Інтелігентна і культурна, щедро обдарована й освічена. Наприклад, у польських питаннях так, як він, ніхто не розбирався в Російській імперії. І ніколи він не був зрадником – Мотря б не покохала Іуду. Він був історичною особою, якою варто гордитися. Це з подачі кривавого Петра I він був оголошений ворогом, зрадником і відданий так званій «анафемі».

Загалом він був доброю людиною, інтелігентом вищої марки. А ось із тими, хто зазіхав на його владу, боровся круто й рішуче. Мабуть, тому й протримався при булаві стільки літ.

Такого Борщагівка ще не знала. Її кривулясті вулички, завжди порожні – влітку мешканці трудяться на своїх нивках, – були в ті дні переповнені людом – козаками, москалями, селянами – своїми та з ближніх сіл.

Всі вже знали: цю страту призначили на 14 липня 1708 року – про це напередодні кричали оповісники. Їх супроводжували солдати з барабанами. Як тільки вони зупинялися, відбивали швидкий і гучний дріб, і западала тривожна тиша, огласники дерли свої могутні горлянки:

– Слухати всім!!!

– Слухати всім!!!

– Слухати всім!!!

Барабани відбивали дріб, оповісники горлали:

– Слухайте, православні! Завтра вранці будуть страчені мерзенні донощики і предателі Кочубей та Іскра – отсеченієм глав їхніх зміїних. Наказано збиратися всім православним, молитовним і хрещеним!

«…отсеченієм глав їхніх зміїних…»

Барабанний дріб, і знову як наказ: слухати всім.

Слухали всі. Таке в селі, що славилося своїми борщами, почуєш хіба що раз за життя, та й то не кожному селу таке випаде.

Борщагівцям випало. І випало тільки тому, що гетьман Мазепа, повертаючись з чергового походу, на кілька день зупинився табором біля Борщагівки.

Старі люди, слухаючи оповісників, злякано хрестилися.

– Спаси і помилуй, Матір Божа, і ви спасіть та помилуйте, Божі угодники. Та хіба ж можна людям голови одрубувати – а як же вони потім жити будуть, без голів своїх?…

– Слухати всім!!!

Борщагівка була переповнена козаками й обозами гетьмана Мазепи та великоросійським військом – у селі всім було тісно, тож отаборилися на околиці, де на узвишші під охороною сердюків стояло шатро гетьмана і нетерпеливо бив копитами його кінь, прив’язаний до пакола.

Майже всі чини поз’їжджалися до того нікому невідомого села тринадцятого числа. З Києва сюди – повідомив гонець, – вже везли на возі засуджених. Всі були, крім царя…

Рано-вранці знову забили барабани – як край села на вигоні з’явилася в оточенні москалів з рушницями селянська підвода із засудженими в білих, вже й закривавлених сорочках, з непокритими сивими головами…

На вигоні вишикувалися козаки Мазепи та москалі, утворивши чимале каре. А люду! Скільки там люду зібралося! Ніхто не хотів проґавити таке видовисько, як людям відрубуватимуть голови. Знатне видовисько!

Засуджених конвоювали три роти великоросів із зарядженими рушницями.

Московські вояки поставили засуджених старшин посеред каре, де вже стояли плахи – товсті обрубки стовбурів.

Біля них походжав у чорному мішку з прорізами для очей здоровенний кат (здоровенним кату й годиться бути), за ним тупцялися його помічники.

Поруч плахи, поблискуючи на сонці широким лезом, стояла сокира з довгим держалном.

Коло першої плахи поставили Кочубея, біля другої – Іскру. Руки їм розв’язали. Всі були певні, що в останню мить їх буде помилувано.

Та не встигли Кочубей з Іскрою і подих перевести, як уже зачитують їхні провини. Господи, де вони набралися, провини ті. Іскра в розпачі. Як він міг повірити Кочубею! А повірив і опинився біля плахи.

Барабанний дріб – гучний, якийсь наче крикливий. Мить, і все стихло. Так стихло, що чути було напружене дихання сотень і сотень людей.

До Кочубея підходить помічник ката і злегка торкається рукою його плеча.

– Пора…

– Мені квапитись нікуди, – без емоцій, якось відсторонено відповідає генеральний суддя, але опускається на коліна перед плахою, осіняє себе хрестом.

– Господи, в руки твої вручаю душу свою. Візьми її, Господи справедливий і милосердний, та посели її у Царстві Небесному Твоєму…

– Але я ще тута не нажився, – озивається від другої плахи Іскра, але теж опускається на коліна й осіняє себе хрестом.

– Господи, візьми в руки свої і мою грішну душу та посели її у Царстві Небесному Твоєму…

– До зустрічі в Царстві Небесному, полковнику, – прощається Кочубей. – Сподіваюсь, ми його заслужили…

– Аякже, аякже, заслужили, – поспіхом одказує Іскра. – Я тобі, пане генеральний суддя, повірив, що Мазепа зрадник, а що вийшло? На плаху привела мене тая віра.

– На