Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Вогнем i мечем. Том другий

Читати книгу - "Вогнем i мечем. Том другий"

153
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 45 46 47 ... 121
Перейти на сторінку:
class="empty-line"/>

тож поїхав пан Лонгінус до Кракова із серцем, прошитим стрілою, а жорстокий пан Заглоба укупі з Володийовським — до Замостя, де вони довше як один день не затрималися, бо комендант, староста валецький, повідомив їм, що давно вже не мав від Скшетуського відомостей. На його думку, поручик повів свої рейменти до Збаража, аби очистити ті краї від розбійницьких зграй. Це здавалося тим імовірнішим, що Збараж, який належав Вишневецьким, особливо приваблював смертельних ворогів князя. Ось чому дорога у пана Володийовського і Заглоби була попереду довга і досить важка, але, так чи інак, у пошуках князівни вони мусили її пройти, а раніше чи пізніше — ролі не грало, тому вони вирушили в дорогу не гаючись. Зупинялися тільки для того, щоб перепочити або розгромити розбійницьку ватагу, котрі ще тут і там тинялися.

Ішли вони такими зруйнованими місцями, що часто-густо цілісінькими днями душі живої не бачили. Містечка лежали в руїнах, села були спалені й безлюдні — жителів перебили або в ясир забрали. Тільки трупи попадалися дорогою, остови будинків, костьолів, церков, напівзгорілі сільські хати й собаки, що вили на згарищах. Хто не загинув від рук татар чи козаків, ховався в лісових хащах і вмирав від холоду й голоду, не сміючи виткнути й носа, не вірячи, що нещастя вже минуло. Коней своєї хоругви Володийовський мусив годувати корою дерев або навпіл згорілим збіжжям, добутим із старих спалених амбарів. Але йшли швидко, перебиваючись здебільшого тими запасами, які відбивали у розбійницьких зграй.

Стояв уже кінець листопада, але, оскільки торішня зима, на превеликий людський подив, усупереч заведеному у природі звичаю, була без снігу, морозів і льоду, нинішня обіцяла бути суворішою за інші. Земля замерзла, поля уже вкрилися снігом, а береги річок уранці бралися прозорою крижаною кіркою. Погода трималася суха, бліде сонячне проміння лише обідньої пори слабенько зігрівало світ, зате вранці й увечері у небі палали червоні зорі — несхибна ознака скорої і суворої зими.

Після війни і голоду насувався третій ворог біди людської — холод, але люди чекали його з нетерпінням: мороз був далеко надійнішим гальмом для війни, аніж будь-які перемови. Пан Володийовський, чоловік досвідчений, котрий знав Україну як свої п’ять пальців, був сповнений надії, що тепер пошуки князівни неодмінно увінчаються успіхом, бо найголовніша перешкода — війна — не скоро виникне знову.

— Не вірю я у щирість Хмельницького, — казав він, — не вірю, щоб цей хитрий лис із любові до його величності короля відступив в Україну! Він знає: якщо козаки не можуть окопатися, вони нічого не варті, бо у відкритому полі, хоч їх і буде уп’ятеро більше, проти наших хоругов вони не встоять. Зараз вони підуть по зимівниках, а стада пустять у сніги. Татарам теж треба ясир додому відправити. Якщо зима буде важка, матимемо спокій аж до майбутньої трави.

— Може, й довше, бо вони все-таки його величність короля шанують. Але нам так багато часу й не знадобиться. Дасть Бог, на масницю справимо панові Скшетуському весілля.

— Якби тільки нам із ним тепер не розминутися, а то знову гаянка вийде.

— При ньому три хоругви, це тобі не зернину в корці шукати. Може, ми його ще під Збаражем доженемо, якщо він довше з гайдамаками забариться.

— Догнати ми його не зможемо, але дорогою маємо щось дізнатися, — відповів Володийовський.

Та сподівання були марні. Селяни бачили тут і там озброєні хоругви, чули про їхні сутички з грабіжниками, але не могли сказати, чиї вони були: так самісінько, як і Скшетуського, це могли бути й хоругви Реговського, тому двоє друзів так нічого й не довідалися. Натомість до них докотилася інша звістка — про великі невдачі козаків у боях із литовськими військами.

Перші чутки про це Володийовський почув напередодні виїзду з Варшави, але тоді ще вони здавалися сумнівними, тепер же, поширившись по всій країні й обрісши подробицями, вони сприймалися як чистісінька правда. За поразки, що їх завдав Хмельницький коронним військам, відплатили литовські. Наклав головою Півмісяць — старий досвідчений отаман, і дикий Небаба, і обох їх вартий Кричевський, котрий ні старостою не став, ні воєводою, ні чинів не заслужив, ні відзнак, а як бунтівник на палі життя скінчив. Здавалося, що сама Немезіда зажадала помститися йому за німецьку кров, пролиту в Задніпров’ї, кров Фліка і Вернера, бо попався він у руки саме німецькому рейментові Радзивіллового війська і, зрешечений кулями й важко поранений, був відразу ж посаджений на палю, на якій, нещасний, корчився ще цілий день, аж поки похмура його душа дух спустила. Такий був кінець того, котрий за хоробрістю своєю і військовим генієм міг би стати другим Стефаном Хмелецьким, але, над усе прагнучи багатств і чинів, збочив на криву дорогу зради, фальшивих клятв і страшних вбивств, гідних самого Кривоноса.

З ним, із Півмісяцем і з Небабою близько двадцяти тисяч молодців наклали головою на бойовищі або втонули у болотах Прип’яті. Страх промчав вихором над бунтівною Україною, і всім здалося, що після тріумфальних успіхів, після звитяг під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями настав час поразок, подібних до розгромів на Солониці і під Кумейками, що поклали кінець попереднім бунтам. Сам Хмельницький, хоч і перебував у зеніті слави, хоч і був сильніший, ніж будь-коли, перелякався, дізнавшись про смерть свого «друга» Кричевського, і знову заходився випитувати у віщунок про майбутнє. Усяке обіцяли гетьманові ворожбитки — і нові великі війни, і звитяги, і поразки — однак жодна не могла сказати, що станеться із ним самим.

А тим часом саме поразка Кричевського, так само як і прийдешня зима, обіцяли тривалий спокій. Край почав загоювати рани, спорожнілі села заселялися, і поволі набиралися духу серця, досі змучені сумнівами і страхом.

Наші двоє приятелів, теж набравшись духу, після довгої і важкої подорожі щасливо дісталися до Збаража і, доповівши у замку, не гаючись вирушили до коменданта, у якому, неабияк здивувавшись, упізнали Вершула.

— А де Скшетуський? — щойно привітавшись, запитав Заглоба.

— Нема його, — відповів Вершул.

— А тебе, добродію, комендантом фортеці призначено?

— Так. Мав бути Скшетуський, але поїхав, а мені довірив гарнізон аж до свого повернення.

— А коли обіцяв вернутися?

Нічого не сказав, бо й сам не знав, тільки перед від’їздом попросив мене: «Якщо до мене хтось приїде, скажи, щоб тут зачекав».

— Заглоба з Володийовським переглянулися.

— Давно він поїхав? — спитав пан Міхал.

— Десять днів тому.

— Пане Міхале, — мовив Заглоба, — нехай пан Вершул

1 ... 45 46 47 ... 121
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вогнем i мечем. Том другий», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вогнем i мечем. Том другий"