Читати книгу - "Чарівник Країни Оз"

Позаду кавалькади крокували Страшило та Залізний Лісоруб. Вони ступили всього кілька кроків і раптом виявили, що дорога зовсім вільна. Соняхів наче й не було ніколи.

Товариство бадьоро рушило вперед, але бабця Момбі не бажала поступатися так просто — вона вигадувала все нові хитрощі. Краєвиди весь час змінювалися, і мандрівники неодмінно заблукали би знову, якби не мудрість Страшила: він вирішив, що напрямок руху треба визначати тільки за сонцем — а оскільки жодним чарам небесне світило не підвладне, надійнішого вказівника годі було шукати.

Без пригод, звісно, обійтися не вдалося. Кінь провалився ногою в кролячу нору й полетів сторчголов. Гарбузову Голову при цьому підкинуло високо в повітря, і цей політ закінчився б для нього трагічно, якби Залізний Лісоруб не примудрився спритно, просто на льоту, зловити гарбуза, який дивом лишився цілий. Тіп миттю приладнав його туди, де йому було місце. А ось Коневі пощастило менше: нога, яку витягнули з кроликової ноги, виявилася поламаною — її треба було полагодити або замінити на нову. Без цього про подальші мандри не могло бути й мови.

— Кепські справи, — сказав Залізний Лісоруб, — якби поблизу росли бодай якісь дерева, я б за лічені хвилини змайстрував для бідолахи нову ногу, але щось навколо не видно навіть кущів.

— У цій частині Країни Оз немає, як на зло, житла — ані будинків, ані загорож, — нарікав Страшило.

— Невже нічого не можна зробити? — засмутився хлопчик.

— Уся надія на мої мізки, — сказав його величність. — Знаю з досвіду: навіть із найбезвихіднішого становища завжди знайдеться вихід, треба тільки краще його пошукати.

— То пошукаймо разом, — запропонував Тіп, — не може такого бути, щоб не знайшлося способу допомогти Коневі!

Вони сіли поруч на траву і глибоко задумались. Кінь лежав збоку і похмуро розглядав зламану ногу.

— Боляче? — співчутливо запитав його Залізний Лісоруб.

— Зовсім не болить, — відповів Кінь, — просто мені гірко усвідомлювати, що мене зробили не дуже майстерно.

Довгий час ніхто не промовив ані слова. Нарешті Залізний Лісоруб підняв голову і подивився кудись удалечінь.

— Хто це до нас поспішає? — здивовано запитав він.

Коли друзі прослідкували за його поглядом, то помітили, що до них наближається досить дивне створіння. Воно мчало по м'якій траві швидко й беззвучно, та вже за кілька хвилин постало перед маленьким товариством і заходилося розглядати їх з не меншим здивуванням, ніж вони його.

Страшило, треба зазначити, вмів зберігати спокій за будь-яких обставин.

— Доброго ранку! — сказав він першим, дуже ввічливо. Дивне створіння зірвало з голови капелюха, низько вклонилося і промовило:

— Доброго ранку всім. Сподіваюся, що ви всі разом і кожен зокрема гарно почувається. Дозвольте вручити вам мою візитівку.

І незнайомець ввічливо простягнув Страшилові картку. Той покрутив її так і сяк, похитав головою і передав Тіпу. Хлопчик прочитав уголос:

«Жук-Шкеребертник, В. З. і Д. О.»

— Буває ж таке! — вигукнув Гарбузова Голова, витріщаючи очі на прибульця.

— Дивовижно, справді дивовижно, — буркотів собі під носа Залізний Лісоруб.

Очі Тіпа полізли на лоба, і тільки один Кінь байдуже зітхнув і відвернувся:

— Ви що, і є Жук-Шкеребертник? — поцікавився Страшило.

— Атож, шановний приятелю, — жваво підтвердив незнайомець. — Хіба ж на візитівці нема мого імені?

— Ім'я є, — сказав Страшило, — але що, скажіть на милість, означає В. З.?

— В. З. означає Вельми Збільшений, — гордо відповів Жук-Шкеребертник.

— Ясно, — Страшило критично оглянув прибулого. — Ви й справді вельми збільшені?

— Що за питання? — ображено відгукнувся Шкеребертник. — У мене склалося враження, ніби ви розсудливий та проникливий пан. Невже ви не помітили, що я в багато тисяч разів більший за будь-якого звичайного жука? І невже ця обставина не свідчить безсумнівно про те, що я Вельми Збільшений? Сумніватися в настільки очевидному факті — це просто неймовірно.

— Перепрошую, — засмутився Страшило. — Мій мозок, схоже, зазнав струсу під час останнього прання. Та чи не будете ви такі ласкаві пояснити, що означають літери Д. О.?

— Вони означають науковий ступінь, — пояснив Жук-Шкеребертник, зверхньо посміхаючись. — Д. О. — Дуже Освічений.

— Он воно що! — протягнув Страшило з певною полегкістю.

Тіп не міг відвести погляду від дивовижного створіння. У нього був чималий, круглий, як зазвичай буває у жуків, тулуб — досить плаский, зі спини темно-коричневий, попереду — в кремово-білу смужечку. Верхні лапки були такі ж тендітні, як нижні, а голова, що сиділа на довгій шиї, мало чим відрізнялася від людської, хіба тільки тим, що на кінчикові носа висіло щось схоже на антену або щупальце, і такі ж антени, що дуже нагадували закручені поросячі хвостики, стирчали на кінчиках вух по обидва боки голови. Очі в Жука були круглі, чорні, витрішкуваті, але загалом вираз обличчя був досить приємний.

На дивному жукові елегантно сидів темно-синій фрак із жовтою шовковою підкладкою і квіткою в петельці, біла сорочка щільно облягала його широкий тулуб, плюшеві штанці пісочного кольору на колінцях були прикрашені позолоченими пряжками, а на маленькій голівці красувався високий шовковий капелюх.

Коли Жук-Шкеребертник стояв перед здивованими мандрівниками на задніх лапках, на зріст він був не нижчий від Залізного Лісоруба. Іншу комаху настільки гігантського розміру в Країні Оз, зрозуміло, ніхто ніколи не бачив.

— Мушу зізнатися, — почав Страшило, — що ваша раптова поява вразила і мене, і моїх друзів. Будь ласка, не ображайтеся. З часом ми, певно, до вас звикнемо.

— Вибачатися не варто, — пихато відповів Жук. — Мені дуже приємно вражати інших. Як комаха, я справді незвичайний, а отже, гідний всезагального подиву і цікавості.

— Не сумніваюся, — погодився його величність.

— Якщо ви дозволите мені присісти у вашому високоповажному товаристві, — вів далі новоприбулий, — я із великим задоволенням розповім вам свою історію. Це допоможе вам глибше збагнути своєрідність моєї незвичайної, насмілюся навіть сказати — видатної особистості.

— Потіште нас, — коротко кивнув Залізний Лісоруб.

І, присівши на траві поряд із компанією мандрівників, Жук-Шкеребертник розповів їм таку історію.

13. Вельми збільшена історія

— На початку моєї правдивої оповіді я змушений чесно й відверто зізнатися, що народився я звичайним жуком-шкеребертником, — почало розповідати створіння цілком по-дружньому та щиро. — Рухався за допомогою лапок, тобто лазив у траві й між камінням, харчувався дрібними комашками і був таким життям цілком задоволений. Коли траплялися холодні ночі, я замерзав, бо, на жаль, не мав одягу; зранку теплі промені сонця повертали мене