Читати книгу - "Голодні ігри"

самого краєчка гілки й повільно розхитувалося. Ні, це не єнот. І раптом поміж добре знайомих звуків нічного лісу мої вуха вловили ледь чутне дзижчання. Нарешті я втямила: там осине гніздо.

Мене паралізував страх, але мені вистачило здорового глузду не зойкнути й не вертітися. Зрештою, звідки мені знати, що то за оси. Там могли бути звичайнісінькі безневинні комахи, на зразок залиште-нас-у-спокої-і-ми-вас-не-чіпатимемо. Але ж це Голодні ігри, і тут нічого не буває просто так. Швидше за все, це ще одні мутанти, вирощені Капітолієм, — мисливці-вбивці. Їх вивели в лабораторії і під час війни з округами використовували осині гнізда як міни. Мисливці-вбивці більші, ніж звичайні оси, менш вразливі, а від їхнього укусу з’являються набряки завбільшки зі сливу. Як правило, після кількох таких укусів людина помирає. Дехто помирає одразу. Ті, кому поталанило менше, з’їжджають із глузду від галюцинацій, викликаних отрутою. І ще одне: ці оси до останнього полюють на того, хто зачепив їхнє гніздо і порушив спокій. Ось чому їх назвали мисливцями-вбивцями.

По війні Капітолій знищив усі гнізда неподалік столиці, але навмисне залишив ті, що розміщувалися навколо округів, — як іще одне нагадування про свою силу і нашу слабкість. Гадаю, Голодні ігри були придумані з цією-таки метою. Ще одна причина, з якої не варто потикатися за межі Округу 12. Коли ми з Гейлом натрапляли на гніздо мисливців-убивць, одразу ж розверталися й тікали геть.

То що зараз висіло наді мною? Гніздо мисливців-убивць? Я подивилася на Руту, шукаючи в її очах допомоги й підтримки, але вона зникла в густому листі.

А хіба, беручи до уваги обставини, в яких я опинилася, не байдуже, які це оси? Я поранена й загнана в пастку. Темрява дала мені незначну перевагу, але заки настане світанок, у кар’єристів з’явиться план, як мене вбити. Вони просто не можуть учинити інакше, потому як я пошила їх у дурні перед цілою країною. Можливо, осине гніздо — моя єдина надія. Якщо б мені вдалося кинути його на моїх переслідувачів, то у мене б з’явився шанс на втечу. Звісно, без ризику тут не обійдеться.

Певна річ, мені нізащо не наблизитися до гнізда впритул. Щоб скинути його, доведеться пиляти цілу гілку біля самого стовбура. Гадаю, що зубчастому лезу мого ножа це до снаги. А чи до снаги це моїм рукам? Чи може вібрація сполошити мисливців-убивць і змусити їх атакувати? А що як кар’єристи розгадають мій план і отаборяться в іншому місці? Тоді все пропало.

Поміркувавши, я вирішила, що пиляти найкраще тоді, коли лунатиме гімн. А він може початися будь-якої миті. Тож я повільно вилізла зі свого спального мішка, переконалася, що ніж надійно закріплений за поясом, і подерлася вгору. Це саме по собі було небезпечно, бо що далі, то гілки ставали тонші, але ж я терпляча і витривала... Коли я наблизилася до потрібної гілки, дзижчання стало виразнішим. Проте все-таки недостатньо гучним, як на мисливців-убивць.

«Це все дим, — подумала я. — Він їх ошелешив».

Дим — це єдиний спосіб, за допомогою якого повстанці боролися з осами.

Раптом на небі з’явився герб Капітолія, і пролунали перші ноти гімну.

«Зараз або ніколи», — подумала я і заходилася пиляти.

Пухирі на правій долоні почали лускати, тільки-но я взялася до справи. Щойно на гілці утворилася неглибока западинка, стало набагато легше, але все одно заледве мені під силу. Я міцно зціпила зуби й продовжила пиляти, не випустивши з уваги, що на небі не з’явилося жодної світлини. Отже, сьогодні ніхто не помер, і публіці доведеться задовольнитися сценою моєї втечі від вогняних куль і поранення й тим, як мене загнала на дерево розлючена зграя кар’єристів. Гімн уже майже закінчився, а я виконала тільки три чверті роботи. Музика стихла, небо почорніло, і я була змушена зупинитися.

І що тепер? Мені б, схоже, таки вистачило сил, щоб допиляти ту кляту гілку, але тепер цей план здавався далеко не найкмітливішим. А що як оси задурманені, що як гніздо застряне десь між гілками — або я в темряві не зможу втекти? Тоді це марна трата часу. Ліпше я підкрадуся сюди на світанку й скину осине гніздо на своїх ворогів.

У тьмяному світлі факелів я повернулася назад до свого мішка, де на мене чекав найкращий у світі сюрприз. На спальному мішку стояла маленька пластикова баночка, прикріплена до срібного парашута. Мій перший подарунок від спонсорів! Мабуть, Геймітч прислав його під час гімну. Баночка була така маленька, що легко вмістилася на долоні. Що це? Не харчі, це точно. Я зняла кришечку і по запаху зрозуміла, що це ліки. Я обережно торкнулася пальцем однорідної маси — і свербіння в пучці одразу ж минулося.

— О Геймітч, — прошепотіла я. — Дякую.

Він не зрадив мене, не кинув напризволяще. Ціна цієї мазі астрономічна. Мабуть, не один спонсор виклав кругленьку суму, щоб прислати мені цю малесеньку баночку. А для мене вона безцінна.

Я опустила два пальці в мазь і ніжно розмастила її по литці. Ефект був не просто неочікуваний — мазь мала магічну дію. Біль одразу ж зник, а на шкірі залишилося приємне відчуття прохолоди. Це була не звичайна мазь на травах, яку готувала моя мама, а сучасні ліки, винайдені в лабораторіях Капітолія. Змастивши литку, я вкрила тонким шаром мазі пошкоджені долоні. А тоді, обережно замотавши баночку в парашут, заховала її в рюкзак. Тепер, коли біль ущух, я зручно вмостилася в спальному мішку й заснула.

Пташка сіла на гілку за кілька футів од мене і своїм співом сповістила про те, що уже світає. В тьмяному ранковому світлі я ретельно оглянула долоні. Завдяки лікам усі почервонілі ділянки набрали рожевого відтінку і стали ніжні, мов шкіра немовляти. Нога досі пекла, але й рана там була набагато серйозніша. Я намастила на литку ще один шар мазі й тихо спакувала свої пожитки. Що б не трапилося, мені доведеться рухатися, і то швидко. А також змусила себе з’їсти один крекер і смужку бекону й випити кілька ковтків води. Після вчорашнього у моєму шлунку не залишилося майже нічого, і голод не забарився.

Я поглянула вниз: зграя кар’єристів і Піта досі спали. Судячи з пози, в якій заснула Глорія, я здогадалася, що вона була на варті, але втома взяла гору.

Я напружила зір, намагаючись роздивитися Руту, але марно. Оскільки вона попередила мене про небезпеку, гадаю, тепер було б чесно попередити її. До того