Читати книгу - "На запах м’яса"

лише відчайдушне бажання хоч здалеку побачити в Мадриді замок Буена-Віста, якщо той зберігся, — там юна красуня Каетана Альба танула в обіймах старого, глухого, напівбожевільного Франсіско Гойї. Нема в коханні пар… Зливаються воєдино… Нащо іспанську вчити? Навіщо Іспанія, коли Андрій тут, а Майчине щастя — виконувати його бажання. Значить, вони правду кажуть — мама, Лілька: увесь сенс у тому, щоби знайти свого мужчину?

Андрій не з’являється. Його нема, коли після роботи перед уроком іспанської Майка на хвильку вибігає на вулицю, шукає поглядом знайомий «міні-купер». Біля пафосного бізнес-центру — тільки «мерси», «тойоти», «ауді».

Його нема після уроку іспанської, коли разом з інтелігентною Хворостючкою Майка виходить врешті з роботи і пані Пілар усе ще схвильовано вихлюпує свою версію кохання Каетани і Франсіско, бо Майка обмовилася під час заняття — Альба і Гойя… То ж диво.

Майка прощається зі щирою іспанкою, та суне не до зупинки, з якої переповнені повсякчас маршрутки прямують у бік гуртожитку. Дістається метро. Виходить на «Кловській», тихо йде вулицею Мечникова до гори, на якій стоїть Андріїв будинок. Думок ніяких. Планів. Просто глянути — вікна світяться?..

Світяться. Крізь незапнуті портьєри вітальня як на долоні. Там весело — кілька хлопців і дівчат завзято слухають Андрія: стоїть посеред вітальні, читає щось із ноутбука, компанія регоче до сліз.

Майка відчуває: на щоці сльоза. Чому він так із нею? Руська має рацію: Майка не розуміє його вчинків, принципів, бажань…

Суне геть ні з чим. У гуртожитку кидає Вирві похмуро:

— Про Андрія — ані слова. Прошу…

— Угамуй гнів. Бо ще вихлюпнеш не на того… — спокійно відказує правильна, як новопосвячена черниця, Вирва.

— Що маєш на увазі?

— З Миколою Миколайовичем Чертогом стосунків не зіпсуй!

— А які в мене з ним стосунки? — Майка червоніє до скронь.

— Сама казала — вкрай довірливі. Тільки на це й сподіваюся. Невже забула, що маєш допомогти мені з «Гібралтаром»? Я слово тримаю… Про наукову для тебе домовилася на кафедрі. Маєш завтра заскочити в деканат, поспілкуватися із заступником декана. Гроші знадобляться. Дві тисячі гривень. Маєш?

— Так…

— Кльово. Проспонсоруй викладацький склад, тобі ж потім легше буде.

— Дякую, Русю…

— Нема коли сохнути, Гілко, — капає на мізки Руслана. Чому вона й досі не всохла без кохання?..

Майчині дні зливаються в суцільний, прекрасно освітлений зсередини глухий тунель, у кінці якого — диво! — не миготить і найменшого вогника. Усе в тому тунелі огидне, зайве: ковбаси, сертифікати, іспанська, виш, продажні викладачі, раціональна, цілеспрямована Руська. З усім тим безжально ясно: метушися, не зупиняйся. Хіба що пані Пілар не така — невимовно чарівна й горда, незважаючи на сиві коси, неймовірна у своїй повазі до рідної мови, традицій. І дивні, незрозумілі СМС, що дратують до сказу: «Доброго ранку, Рито», «Не сумуєш, Рито?», «Добраніч, Рито». Та скільки можна?!

— Картку нову куплю, — поскаржилася за тиждень Росову.

Ігор узявся клацати мобільним.

— Усе просто, напиши, що помиляються, щоби припинили…

— Писала.

— Хтось надто невгамовний, — сказав Росов. — О! Ще одна СМС Риті.

— Це неможливо!

— «Лазанья холоне, Рито»… — прочитав Ігор.

— Що?!. — заклякла.

Боже ж мій! Ну, дурна! Дурна-прибацана! Як же одразу не здогадалася?! Де ті мізки?! Лазанья. Нове ім’я… Вона — Рита?..

Пальці літають по клаві — скорше, скорше. Вихором до пані Пілар: «Вибачте, сьогодні ніяк не зможу залишитися на урок». Сумку на плече, з офісу. Так шугонула зупинити таксі, мало під колесами не опинилася.

— На той світ поспішаєш?!

— На Мечникова! Можете скоріше?.. — Сяє на всі тридцять два.

— Добре. Буде тобі кіно…

— Яке кіно?

— «Таксі»…

Е, дядьку… Ну, ви вже так не женіть, їй-богу! ДАІ не спить.

— Сподобалося? — За десять хвилин автівка гальмує напроти італійського ресторанчика, де вони з Андрієм…

— Ви… Крутий! — Майка вискакує з таксі, мчить до ресторану.

— Місць нема, вибачте, — чемний хлопчик-офіціант заступає Майці шлях, киває в бік повного залу: люди їдять-п’ють-усміхаються, як здається Майці, зухвало зиркають у її бік.

Майка нишпорить поглядом. Андрій… Де Андрій?..

— На мене чекають! — безцеремонно обходить офіціанта, суне всередину. Вона ж не помилилася, він тут! Чекає на неї…

Андрій помічає її першим. Махає здалеку. Чемним жестом кличе офіціанта — той підходить до столика одночасно з Майкою.

— Тепер лазанью можна подавати, — говорить Андрій офіціантові. Бере Майку за зап’ясток, всаджує поряд. — Привіт, Рито, — говорить так буденно, ніби лише п’ять хвилин не бачилися.

Майка всміхається збентежено, кладе голівку на Андрієве плече: він чудний, єдиний і жаданий… Як же зрозуміти його…

— Не хочу їсти. Тільки тебе… — шепоче.

— Офіціанте! Лазанью упакуйте. Ми заберемо її із собою! — гукає Андрій офіціантові.

Любов — правда. Як прикрити? Майка тепер гола ходить. Усюди — містом, гуртожитком, на роботу, на кафедру, де після щедрого хабара у дві тисячі гривень їй підшукали необтяжливу наукову роботу, дозволили відвідувати лекції і практичні у вільному порядку, попередивши про необхідність систематично підтримувати зацікавленість наукового керівника.

Усміхається, очі сяють — годі й питати, що з дівкою сталося: літає. Тунель повсякденної метушні прозорим-скляним став: манить перспективами, до яких шлях один — розбити скло. І світло в кінці тунелю замерехтіло. І люди навкруги добрі, може, трохи нещасні. Чи просто дурні, ліниві. От баба-волоцюжка, що Майка за нею з гуртожитського вікна кілька місяців поспіль спостерігає. Ну, що за бидлятина? Нап’ється й спить удень у кущах під парканом, а на ніч із двійком таких же занедбаних чоловіків-п’яничок у підвалі сусіднього з гуртожитком будинку ховається. І якого не працює? Хоча б на шматок хліба собі заробило, пропаще! А Андрій ще вважає, що то злидні людей до скотського рівня опускають. Ну, помиляється ж! Он Майка з мамою… На самі копійки в Генічеську жили, та не спилися, заробляли, як могли. А це ледащо просто працювати не хоче.

Якось перестріла волоцюжку неподалік гуртожитку, не втрималася:

— Ну, якого ви тут вештаєтеся? Онде школа поряд… Діти ходять, а ви тут… тиняєтеся! Тхне від вас за кілометр. Працювати не пробували?

Баба замахнулася важкою палицею агресивно — і вдарила б, Майка ледь встигла відскочити. Розлютилася:

— Хіба ти людина? Падло вонюче!

— Цигарку дай! — вигукнула волоцюжка у відповідь.

— А смоли… Вали звідси! Ще раз побачу — міліцію викличу!