Читати книгу - "Місто Боуган"

болісний, — їм обом дали відкоша.

— Це ж ти того тупака прикінчив?

— Бідолашний Мудак, — зітхнув Логан.

— Що, не міг його відпустити на Високий Плай, нє? Йому скільки було, п’ятнадцять?

— Сімнадцять.

— А виглядав молодшим.

Кімнатою снувалася павутина тривоги. Ті, хто взимку й навесні передавав Ґантові Бродріку чутки й інформацію, тепер боялися наслідків. Вони зрозуміли, що не пройшли випробування.

— А ти весь такий силач, га, Ґанте? — Логан усміхнувся, розвертаючись на табуреті, і повільно зміряв давнього знайомого поглядом. — Такий здоровий, товстопикий рагуль із боліт. Ти, звичайно, змалку був здорованем. Навіть коли ти, Мартіне Бродріку, вперше прибув із рези, а тобі тоді щойно вісім стукнуло, ти вже вселяв страх перед ТС у дорослих чоловіків. Мозком, звісно, тебе обділили.

— А толку з мізків, коли в них черви лазять?

— Що вона в тобі взагалі побачила?

Логан делікатно сьорбав свій мускат. Скривився — у вогкій ночі вино встигло нагрітися. Клацнув пальцями і вказав на склянку, й Томмі-Мен метнувся по «Джона Джеймсона». Одну мірку приніс, другу запропонував, але Ґант знову відмовився.

— Розкажи, як тобі жилося по той бік, Ґ. Цікаво було?

Він сплів свої довгі тонкі пальці десь на животі. Ґант пропустив питання повз вуха, поставив своє:

— Чого ти насправді хочеш, Логане?

Альбінос гучно втягнув повітря — тут він сидів без маски.

— Я хочу ще трохи протриматися.

— Тоді йди, притисни подушку до обличчя матінки своєї.

— Не втягуй у це мою маму.

Ґант посміхнувся, намацавши слабину, і зрозумів, що якщо не розіграє цієї карти, то допече Логанові ще дошкульніше.

А співачка розгойдувалася, і співала прокуреним голосом, і ковзала пальцями по струнких стегнах, і кімната поринала услід за нею в мелодію втраченого часу, і повітря з плином ночі змінювалося.

— Я б на твоєму місці не спускав дівку Цзинь з ока, — кпив Ґант.

— Ти ж із нею говорив, Ґанте. Ти її провокував. Ти й у газеті наспівав, що дівчата вийдуть на сцену.

— Цій дівчині моїх слів не треба.

— А Вовчик що?

— Ну, у Вовчика-хлопчика проблемка, правда ж? Закохався він.

— Справді, це проблема.

Томмі-Мен наповнив відерця товченим льодом і взявся розносити поміж столиків на зміну старим, і при цьому перезирався з купцями: хтозна, яка дивна доля снується Боуганові просто зараз?

Співачка квилила свої солодкі плачі, й товсті купці обм’якали за столиками, й барабанщик із сонними очима вибивав сумовитий повільний ритм.

— І хто тут кому дав жити? — спитав Ґант, і обоє розсміялися.

Томмі-Мен знову пірнув під шинквас, підхопив ганчірку і взявся поквапцем полірувати стійку. Він дослухався, але нічого не чув.

— Коли ти сказав, що вона досі про мене говорить, — протягнув Ґант, — що вночі вигукує моє ім’я… Ти знаєш, я ж тобі ледь не повірив.

— Бідний йолоп, — сказав Логан.

Діло йшло до світанку, ніч на Манівцях була мокра, як зупа, барабанщик із високою зачіскою вибивав дурманний ритм, зиркаючи на задок стрункої співачки, і плив у місячних ріках.

Дом Ґлісон на своєму диванчику нарешті здався — не зумівши розплутати всі нюанси й інформаційний потенціал ситуації на око, він подумав: та їбись воно все конем, піду-но в Допіль, хай мене відшмагають.

Муніципальник складав подумки звіт, який потрібно буде подати колегам.

«Хапко» Леніган думав, що він на своєму віку чого тільки не бачив, але такої дивини, як оті двоє за баром, — ніколи.

Томмі-Мен ошаліло полірував шинквас.

Ґант допив мускат.

— Ну, час мені в дорогу, — сказав він.

Він підвівся з табурета, і Логан люб’язно встав услід за ним. Вони перекинулися ще кількома словами. Ґант повернув до виходу, але завагався, знову озирнувся на Логана.

На якусь чудернацьку мить вони обійнялися.

Частина 4. У ніч Серпневого ярмарку

Ми перейшли зелені яри червня і повільний хтивий липень, а тоді спустилася серпнева імла: у місті під кінець літа світ довкола нас згущувався й ускладнювався.

Імла — це густий туман із моря, який щороку затягує світ білий і намагається нас задушити. Як не дивно, це феномен місцевий — із цілого західного узбережжя він докучає тільки нашому півострову. Метеорологи довго собі голови сушили, а потім назвали його «Боуганською імлою» — та й по всьому. Імла сходить сіруватим непроникним туманом і накриває місто вогкою болотяною спекою.

Така ось стоїть погода під час Серпневого ярмарку.

*

За традицією, саме тоді в Боугані відбуваються заручини, тож цілий тиждень перед ярмарком всі юні хвойди походжають в імлі у всіх своїх цяцьках-пецьках.

О, хвойди в Боугані красуються, як вміють тільки у нас — свіжо підфарбоване волосся ананаситься в сіточках, бойову фарбу наквецяно лопатами, у пупках виблискують лихою радістю копійчані камінці, прямо як їхні очі. Їм на п’яти наступають юні покидьки, виваливши язики від хіті, — такий він, нещадний лик підліткових бажань. Із нагоди свята покидьки волочилися містом із голими грудьми, у солом’яних брилях, обгорілі на сонці, з ластовинням на носах і щелепах. У кохання вони провалювалися, як у безодню.

Підготовка до ярмарку пожвавлювалася, радіо «Вільний Боуган» вело трансляцію з оселедцеловецького човна, переможно гриміла самба на набережній, а молодь витанцьовувала на бруківці в затятому забутті: і грайнд[24] танцювали, і допільський шафл[25], і БПБ («боуганська попка-бомба»).

Матері й батьки нервувалися по панельках і заламували руки — також, за традицією, на цей період у Боугані припадали масові запліднення.

Помічали, скільки серед нас іменинників середини травня, плодів пробіжки до якогось манівцівського завулка у Ярмарковий день? Скільки з нас уперше присмокталися до життя під знаком Тільця?

І то правда, багатенько-таки з нас.

*

Велика Пустка тижнями готувалася, щоб виплюснутися у ярмарок.

Сезонні озерця на пагорбах наповнювалися опадами від імли, й молодь лежала над цими дірами для плавання, і котилася в обійми одне до одного, й перешіптувалася про прийдешній Ярмарковий день.

Звичайно, не одна широкобедра донька чи товстозадий син простолюду втратить голову на ярмарку. Нікого не дивувало, коли дитина з Пустки виходила Високим Плаєм на ярмарок, невинна, як триноге ягня, а знаходили її аж за багато тижнів — виснажену, задурманену, у закутку занюханого димопільського салону, і то знаходили буквально за мить до того, як її списали б на ранчо до поні чи потягли б у клітку для хортиць.

Але якби не було небезпеки, то й перчинки не було б.

Радісні передчуття огортали дрібні ферми поміж горбів, котилися маковими полями, що пролягали на схід від Десятисвіту, — погляньте, як дурман-поля коливаються у тропічній серпневій