Читати книгу - "Місто Боуган"

де подають вечерю. Томмі-Мен врубив вентилятори при стелі на повну потужність, і вони гудуть крізь ніч — є в них щось стоїчне, як у місцевих старих дядьків, захриплих від емфіземи. Томмі обвів кімнату поглядом і прочитав холодний переляк у кожному боуганському купці, на кожному боуганському обличчі. Нерви у всіх ні к чорту, і солодкий звабливий голос дівчини-співачки, що линув від сцени в кутку, тільки посилював напругу.

— І доки сходить жовтий місяць…

Вона співала повільні блюзові пісні — давні любовні пісні втраченого часу, — ліниво приклацуючи пальцями в такт мелодії, що зароджувалася у ній, пучки її пальців розкривалися і спочивали при акордах на лискучій, срібній, розцяцькованій блискітками сукні. На прадавніх барабанах сидів самотній старий із сонними очима, із залакованим догори волоссям. Вона співала у правильному, старанно модульованому боуганському стилі каліпсо — ми до такого ставимося серйозно, — співала гарно, із придихом, а що вже була красуня!

— Доки плине ця чорна ріка…

Але навіть ця краля не розрадила товстомордих купців по диванчиках. Вони тремтіли й ледве доносили кухлі до губів. Їхні погляди були прикуті до двох чоловіків, що сиділи на високих табуретах у дальньому кінці шинквасу. Один був широкоплечий і кремезний, другий — високий і стрункий.

Погляньмо-но ще раз:

Це Логан Гартнетт і Ґант Бродрік.

Вони сиділи, схилившись один до одного, і про щось перешіптувалися. Дівочий спів вплітався в їхній хрипкий шепіт.

— Доки сяють зорі, доки зростає наша здвоєна любов…

Томмі-Мен заходився колоти п'ятикілограмову брилу льоду на кришку для відерець, у яких охолоджував пляшки. Час від часу налякано зиркаючи на чоловіків за шинквасом, він, Томмі, ледь не відкраяв собі кілька пальців. Гартнетт підняв руку, замовляючи ще одну пляшку мускату, і Томмі поквапцем її приніс. Поки він мостив пляшку у відерце з грудками криги біля них, чоловіки мовчали. Обоє замріяно йому посміхнулися.

— Містере Гартнетте, — сказав Томмі. — Містере Бродріку.

Томмі не вистачило відваги затриматися, тож він метнувся назад, до протилежного кутка шинквасу. Співачка й далі клацала пальцями, доки барабанщик стругав високий тонкий ритм. Товстуни по диванчиках нервово розхитувалися. Температура не падала нижче тридцяти навіть після півночі, місто було на нервах.

Обоє, і Логан Гартнетт, і Ґант Бродрік, опустили руки на шинквас, обоє дивилися просто перед себе, обоє повільно крутили склянки, стиснувши їх пучками пальців, — кожен несвідомо наслідував іншого.

Тоді Ґант підніс свій келих і відпив мускату.

— Сране сніданкове вино, — пирхнув він.

— То замов «Джеймсона».

— Я зарікся пити віскі.

Як маленький, подумав Логан, як вередливий малюк.

— Що, для здоров’я погано, Ґ.?

Ґант стенув плечима, допив з келиха мускат, налив іще. Простягнув Логанові пляшку, підвів брову; Логан знічено накрив келих долонею. Як стара панна, подумав Ґант.

— Як стара панна, — сказав він.

— Не бурчи, Мартіне, — сказав Логан.

Співачка взяла низьку ноту й дотримала, доки та не згасла; на тонкій шийці виступили сині вени, але вона дала ноті померти, а тоді спустилася зі сцени перепочити, старанно піднявши трохи при стегнах срібну сукню, щоб не спіткнутися.

Відвідувачі були такі стурбовані, що майже не аплодували. Домінік Ґлісон, огрядний газетяр, запхав собі в пельку устрицю з мушлі, але майже не зауважив морського смаку, так його непокоїли переговори Гартнетта з Бродріком. М’ясисте обличчя Здорованя Дома розгублено кривилося, і його розгубленість поділяв Едмунд «Хапко» Леніган, старосвітський допільський курвовод, що сидів через два столики від газетяра. Ед із кислою міною сьорбав маленькими ковточками мускат, притиснувши долоню до черева, — останнім часом вино подразнювало його виразки. За сусіднім столиком сидів джентльмен із Боуганського муніципалітету, впакований у дешевенький тонкий фланелевий костюм, — злизував з бублика сіль і, як умів, зливався з тінями зали.

Всі спостерігали за чоловіками за шинквасом.

Тієї миті Ґант стрепенувся — сміється він, чи що? — і Логан по-панібратськи опустив руку йому на спину, ніби підтримував.

Люди за столиками здригалися й нервово закурювали, ніби естафета пішла кімнатою — один спалах запальнички породжував інший.

Логан Гартнетт витягнув із внутрішньої кишені піджака носовичок і стер похмуру, наслану дурманом сльозу.

— Того серпневого дня, — сказав він, — я навіть не був певен, чи тебе впізнаю.

— Ти що, реально плачеш? — спитав Ґант.

— В око щось потрапило. Чверть століття, знаєш-но…

— Дивна ти, Гартнетте, істота.

— Люди не стомлюються мені це повторювати.

Вони знову несвідомо скопіювали поставу один одного — тепер обоє трошки горбилися, сидячи з сумовитими очима; перевалило за північ.

— Якби мене попросили зробити ставки, — сказав Ґант, — то я би ставив на те, що вона до тебе повернеться.

— А якщо ні, то кінець мені.

— Я б не переймався. Ти їй непогане гніздечко звив на пагорбі. А вона завжди була сучка дурна.

— А ти справді думав, що вона обере тебе, Ґанте?

Серпневого ранку, у сірому присмерку порожнього бару в селі Десятисвіт біля підніжжя пустківського хребта, вони сіли за один стіл. Рандеву вийшло приховане від стороннього ока і цілком люб’язне. Логан чітко окреслив свої умови. Випробувати Маку на вірність, випробувати Стиляг — така в Ґанта роль, а взамін йому дозволять безпечно повернутися в Боуган, додому і до свого втраченого часу. Він міг повернутися, міг залишитися — він благав про це в листах, які надсилав Логанові. Вони поплювали в долоні й потиснули руки. Ґант скривився від болю — з далеких світів він вернувся зі свіжою раною: плече підрізали у Вайтчепелі.

— Коли ти розповів їй про нашу домовленість, — із пошаною сказав за шинквасом «У Томмі» Логан, — я подумав, що це хитрий хід… отак проти мене піти. Виставити мене в поганому світлі під моїм же дахом, ага. Це, звичайно, мало зіграти тобі на руку.

— А я її не хотів, — сказав Ґант. — Щойно побачив зблизька, так і перехотів, січеш?

— Повторюй це собі достатньо часто, Мартіне, — може, й сам повіриш.

Може, в Ґантові й лишався давній потяг, який ще міг завдати йому болю, тільки чи він готовий діяти? Логан, який щоночі сміливо пірнав у дурман, думав, що Ґант продався минулому: кінець Ґантові. Дурман-дим давав відвагу, але давав і нещадне усвідомлення істини: Логан розумів, що й сам прямує туди ж.

Співачка поквапцем хильнула віскі й повернулася на сцену, пальцями почала виклацувати швидкий двотактний ритм, захилитала стегнами, спробувала пожвавити процес, спробувала розвіяти напругу, але стривожені старі пси на диванчиках ніяково завовтузилися й поопускали свинячі очиці, тож вона зітхнула і знову сповільнила ритм до балади, знову заквилила, а купці знову похмуро захилиталися.

Якийсь час Логан із Ґантом однаково приндилися: дивний у них був зв’язок, солодкий і