Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

Ми повернемося, як настане толай, ще до світанку. Закопай цю записку в саду.

Ангел не приходила до мене дві ночі. Цілих дві ночі, повільних і чудових, не потривожених жодним звуком світла. Перша була болючою; на другу в мені виросла надія, як тернова колючка. Я думав: вона знає. Відчував, що частина моєї надії належить привиду, що вона дивиться, що вона знає — я зрушив з місця нашу долю, що вона зрозуміла, в чому полягає мій намір врятувати її. І ці дві ночі, після стількох страждань, наповнили мене силою, близькою до екстазу. Я закопав ту записку, що вийняв зі свого волосся, під стіною саду. Потім гуляв, розмовляв з іншим пацієнтом, спробував завчити слова почутого ванаделя. Торкався тріщин у стіні. Торкався дерев. Ворона злетіла зі звуком хустки, що тріпоче на вітрі. Мені вдавалося чути світ.

За три години до світанку. Галявина богині, під назвою Пояс Авалеї, глибоко в горах Благословенного Острова. Довкола сувора олондрійська ніч, оливкові дерева височать чорними стовпами, ми спускаємося в’язким горбкуватим дерном до входу в храм.

Пагорб вигинає спину на фоні зірок, вкритий травою і побитими негодою дрібними квіточками, що їх вихоплює світло ліхтаря. Перед нами двері — звивиста тріщина у вапняку, в цій крихкій піщаного кольору породі з жолобами пилу, з увіткнутими пожертвами. Цибуля-пора, пташине гніздо, перев'язані стрічками пучки білоголовника. Пляшка оливкової олії, маленька біла арфа. Ми йдемо повз мушлі моління, морви каяття і заходимо в довгу щілину в стін пагорба.

Щоб увійти, треба протискуватися боком. На нашому одязі залишається пил з цих стін. Ми — це Жриця Авалеї у прикрашеному дорогоцінними каменями плащі з лев’ячої шкури, її граційний волоокий почет, що несе вінки з дзвіночків, дев'ять мовчазних жерців у масках з усохлих невичинених шкір із дзьобами зі слонової кістки. І я. Зодягнений у білий шовковий хітон, з пофарбованими куркумою щоками, я протискуюсь крізь камінь, і так пагорб мене поглинає. Насамкінець відчуваю муку розриву, агонію від'їзду. Ніколи не був так далеко від дому.

Темрява. Темрява старих богів; богів, які, хоч і чужі, так схожі на моїх власних: богів розбрату, пафосу і одкровення. Тунельний вхід спершу робить закрут, після чого відкривається у цей простір, де абсолютна, зачаєна, згорнута пружиною і здатна відчувати чорнота. Чорнота, у якій щось живе. Вдихаю заповітне, випещене повітря, старовинний пил, голодні привиди фіміаму. Стоячи нерухомо, відчуваю, як порожній простір довкола мене дрижить. Чути шарудіння, голосне чиркання сірника. І тоді темрява розквітає: сліпуче світло, яке змушує мене прикрити очі, а коли я вже можу їх відкрити — це вогонь, це сад: це краса, що змушує мене зойкнути, бо вона щедра і несподівана, вона — притулок опівнічних троянд, каскад самоцвітів. Печера невелика, і стіни шерехаті: вся її краса — в кольорі. Один за одним запалюються великі соснові смолоскипи. Вони стоять у залізних опорах, освітлюючи помаранчевість макових полів, багрянець святкових ілюмінацій і золото на стінах. Під цією пишнотою в піднесеному мовчанні сидять колом на кам'яній підлозі, схрестивши ноги, жерці й нафарбовані дівчата. Верховна жриця стоїть перед грубо обробленим жертовником, витесаним зі стіни, обляпаним моторошними червоно-бурими бризками; од жертовника відгонить гарячою сіллю.

Наші тіні величезні, неприродні; здається, що вони рухаються швидше за нас. Жриця велить мені вклякнути в центрі кола. Вона бере з жертовника камінний глечик і наливає щось у чашу: це щось маслянисте, устричного кольору і дуже солодке на смак. Після двох ковтків я вдавився. Вони мовчки чекають, поки я доп'ю. Передаю грубу кам'яну чашу жриці. Вона занурює руки в іншу чашу на жертовнику і розмазує мені по обличчю та шиї щось таке, що смердить прогірклим: топлене масло.

— Енавіалхі, — каже вона. — Я чекала на тя у гірських снігах, а ти не прийшов, о голубе червоностопий. — Її голос низький, ласкавий і сумний, так наче вона вкладає сенс у ці слова; насправді вона тільки читає їх з книги свого розуму. — Енавіалхі, любове моя червоностопа, древо алое, хмаро шафрану. Загублений голосе над водою, о загублений гласе кохання мого! Невже я ніколи більш не почую струни гортані твоєя, о місяцесяйна гітаро? Ні, кажуть води; відійшла-бо вона назавжди у темну країну…

Жриця одступає від мене, її долоні блищать, густо намащені маслом. Серед жорсткої волосіні хітона поморгують хризоліти. А над хітоном — її обличчя, порожнє, важке, сторожке, і очі як сажа. Ні на мить не відриваючи погляд од мене, простягає руку до однієї з дівчат.

Раптом посеред нас з'являється птах, великий голуб, що несамовито б'є крилами; його видобуто з оксамитової торби на колінах дівчини. Тепер він білий вогонь в руках жриці — тепер, коли вона підносить його до стелі печери і громоподібно рече щось незрозумілою жаскою мовою. Відтак вона тримає його над плиткóю заглибиною у жертовнику і виймає з заплетених кіс маленький кам'яний ніж. Птах бореться; подекуди його пір'я злиплося від масла. Вона перерізає йому горло плавним, чуттєвим рухом.

У ту ж мить печера наповнюється звуком: дівчата співають, скандують, б'ють вінками з дзвіночків по зігнутих колінах, а жерці, чиї голоси приглушені штивною шкірою масок, і собі монотонно гудять і трясуть бісерними калатальцями. Дехто з них має при собі невеликі церемоніальні ступки і товкачики з каменю, ношені на поясах, отож тепер починають ритмічно бити у них. Я надто заворожений, аби зрозуміти, що саме вони співають. Звук такий, немов його породжують шалені бджоли, цикади, гуркіт ланцюгів. Жерці наводять на мене страх своїми пожовклими дзьобами, своїми невидимими очима, щербатими рогами або рваними заячими вухами, пришитими по боках масок. Вони — як наші цілителі: бажають мені зла. Я озираюся на жрицю і бачу кров, що стікає канавкою в жолоб довкола жертовника.