Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

— І ніколи ти не меш ся повертати? — питає вона, молячи мене очима і простягаючи до мене руки, що тьмяно блищать у світлі смолоскипів. — Ні, каже сніг; понеже та земля, що розливає насолоду надр своїх для тя, є тінню лиш любові, що в тобі, і тінню цих зачинених дверей. Невже любов моя не здатна зберегти тя, о Енавіалхі, тіло вод… чи шлях меча, чи путь цих смертоносних мазей...

У якийсь момент чистої притомності я знаю, що рідина, яку я випив, впливає на мій розум. У той момент все постає цілком ясно. Моє бачення загострене: я бачу дрібні щетинки на жорсткій масці жерця, уявляю, як має відчуватися та невичинена шкіра, тверда і покороблена, що скидається на сушений фрукт. Я бачу тіла під темно-червоними сукнями дівчат, потайні тіла, ребра, що здригаються, коли вони ударяють своїми дзвіночками. Я бачу більше, ніж дано бачити людському оку: піт на їх животах, їхній страх перед темною чашею, їхній страх перед темрявою. Я бачу, як вони вмивають обличчя, стають пустотливими, рожевими, беззахисними, заповзають у свої ліжечка і розмовляють шифровано, торканням пальців, передають плітки по довгому ряду ліжок, ці дівчата на ймення Фейлар, Кіалін, Кереліс, ці юні дівчатка далеко від дому. Я можу порахувати мерехтливі берили, розкидані по хітону жриці подібно до деревець молодої порослі, розкиданих по полю золотавої пшениці. Гадаю, можу навіть вловити їх запах: вони пахнуть м'ятою. А ось халцедон пахне корою дерев. Я бачу її, Тейморію, Королеву Відьом. Знаю: щоночі вона з'їдає тарілку равликів, задля красномовства. Бачу, як вона сидить біля лампи, малюючи фарфорове яблуко. Принц спить у тіні її ліжка.

Та раптом ця чіткість зникає, так само несподівано, як прийшла. Рот мені розповзається; важко втримати очі від тріпотіння повік. Монотонна музика, яка ніяк не послабиться, яка зараз схожа на великий загін кавалерії, що бряжчить і тупоче, долаючи прірву між горами, бентежить мене, як туман. Це пил, піднятий копитами. І десь далеко — відлуння каменепаду. Я бачу верховну жрицю: тільки її обличчя, вродливе, безжальне, екзальтоване. В її подовгастих чорних очах відбиваються іскри смолоскипів.

— Любове моя, — каже вона. Її голос лунає в глибині мого вуха, так глибоко, що я не розумію — чи це вона говорить, чи я сам. — Де ти?

Тепер я певен: той, хто щойно це сказав, — я сам. Але це ще й вона; я відчуваю, що вона говорить через мене. Я кволо борюся проти неї, раптом перелякавшись, намагаюся підвестися, піднімаю важкі повіки, щоб побачити тіло голуба на жертовнику. Я борюся з темрявою, але про себе тупо думаю одне: вони щось підмішали у смолоскипи. Дим якийсь дивний… Потім стає зовсім легко потонути, віддатися забуттю. Падіння на дно таке невимушене, чарівне. Там, на дні, я бачу неймовірні долини з білою рибою. А ще там є пустелі, всіяні почорнілими трояндовими кущами.

— Де ти? — Це я запитую, чи то жриця запитує моїм голосом. — Чому ти не приходиш до мене? Ти не чуєш мене? Я так довго тебе шукав. Я заблукав…

Мовчання. Чую жебоніння води, яке може бути, десь далеко, дзвіночками в руках дівчат у печері.

І тоді я її побачив. І це вперше і востаннє, — усвідомлюю собі, — коли я бачу її самотню, перш ніж вона дізнається, що я тут. Вона приходить невпевнено, іноді зупиняється, ніби щось загубила. Вона далеко, і її просування дуже повільне. Одягнена в ту ж саму коротку безбарвну сорочку, волосся розсипане по худеньких плечах. Озирається, розгублена, і мені від того хочеться плакати.

— Я тут, — кажу їй.

Вона різко дивиться вгору і бачить мене. Її погляд палає. Повітря наповнюється наполегливим дзвоном, немов спалахами світла.

— Джевік, — каже вона.

— Так.

Вона наближається до мене, майже засліплюючи мене своїм океаном світла, змушуючи мене лементувати, мої очі охоплені вогнем; потім вона тьмяніє і дивиться на мене тривожно і спрагло через вируючу хмару.

— Джевіку, ти тут. Ти прийшов, щоб знайти мене…

— Так, — шепочу я.

Вона супить брови.

— Але ти якийсь дивний. Тебе тут два.

— Так. Я попросив допомоги у жриці з півночі. Ми прийшли разом, щоб дізнатися, що саме тобі потрібно. Ми… я зробив це з любові до тебе…

Вибух презирства змушує мене знову кричати. Мої очі кровоточать.

— Ти ж мене не кохаєш, — каже ангел.

— Пробач мені. Любов, про яку я казав, — це та любов, що її всі живі повинні мати до тих, хто приходить з-за краю могили.

— З-за могили, — повторює ангел. — Так кажуть на півночі.

— Так, — шепочу я. Відчуваю, як слова відлунюють всередині мене. Я слухаю і розмовляю одночасно двома мовами, перекладаючи. Я — рот і вуха Жриці Авалеї.

— Дуже добре, — каже ангел. Вона дивиться на мене з гіркою зневагою, і я плазую й корчуся перед полум'ям її обличчя. — Цей хлопчик слабкий, — каже вона з презирством. — Довго він не витримає. Ви запитали, чого я хочу, і я вам скажу. — Вона робить паузи; кожен її вдих нуртує пожежею. Відтак вона каже: — Напиши мені валлон. Вклади у нього мій голос. Дозволь мені жити. — Вона наближається до мене. — Напиши мені валлон, Джевіку. Такий, як ти читав мені на кораблі того дня. Ти казав, що вони вічні.

Її голос раптом переривається: зривається від сліз. Вона плаче, як той, хто вмирає од скорботи, але не може померти; вона плаче, як той, хто втратив найдорожчий скарб — своє єдине кохання.

— Джевіку, моя мати покинула мене на самоті. Ти чуєш мене? Вони поховали мене там, на півночі. Вона була слабкою. Дозволила їм покласти мене в землю. На цвинтарі — тьху! — на величезному цвинтарі на пагорбі. Вона дозволила