Читати книгу - "Чорний Загін"

Ляпас допоміг. Гоблін відкрив сповнені паніки очі. Він впізнав Одноокого, здригнувся, глибоко вдихнув і пропищав:

-- От так ви мене вітаєте? Після всього цього?

Однак його голос зрадив, що протест був нещирим. Навіть глухий почув би в ньому полегшення.

-- З ним все гаразд, -- сказав я. – Вже починає, курва, скиглити.

Капітан присів. Він не промовив ані слова. Гоблін сам почне говорити, коли буде готовий.

Він збирався з силами кілька хвилин, а тоді промовив:

-- Ловець Душ наказав забиратися звідси до бісової матері. Якомога швидше. Він зустрінеться з нами по дорозі в Паничі.

-- Це все?

В повідомленнях завжди те саме, але Капітан сподівається на щось більше. Після того, як я побачив, що пережив Гоблін, мені здається, що гра не варта свічок.

Я пильно поглянув на нього. Спокуса була нестерпною. Він зустрів мій погляд.

-- Пізніше, Док. Мені потрібен час, щоб зібратися з думками.

Я кивнув і сказав:

-- Чай на травах поставить тебе на ноги.

-- Ну, ні. Ти не залиєш в мене сечу щура, приготовану Однооким.

-- Та не його. Мого власного приготування.

Я відсипав чаю достатньо на літру міцного напою, передав Одноокому, закрив торбу і повернувся до паперів. За вікном заскрипів віз.

Коли я виносив перший оберемок документів, то зауважив, що хлопці на плацу добивали поранених, щоб ті не мучилися. Капітан не тягнув кота за яйця. Він хотів опинитися якнайдалі від табору перш, ніж повернеться Шепіт.

Я його розумію. В неї паскудна репутація.

До загорнених в непромокальну тканину пакунків я взявся тільки коли ми знов були в дорозі. Я всівся біля візника і розгорнув перший, марно намагаючись не звертати увагу на шалене коливання підводи без ресор.

Я двічі переглянув вміст пакетів. З кожною миттю, мене проймала дедалі гостріша тривога.

Справжня дилема. Розповісти Капітанові те, що я щойно довідався? Розповісти Одноокому або Ворону? Інформація зацікавила б кожного з них. Притримати все для Ловця Душ? Безперечно, він волів би, щоб я так поступив. Мене турбувало питання, чи поділитися цією інформацією належало до моїх обов'язків щодо Загону? Я потребував поради.

Я зіскочив з воза, пропускаючи колону, поки не побачив Мовчуна. Він чатував посередині. Одноокий їхав попереду, а Гоблін позаду. Кожен з них вартий цілого взводу розвідки.

Мовчун поглянув на мене вниз зі свого великого, чорного коня, на якому їздить, коли у нього мерзенний настрій. Насупився. Серед наших чарівників він найбільше виглядає на злого, хоча, як і в більшості з нас, це скоріше образ, а не його суть.

-- В мене проблема, -- сказав я йому. – Поважна. Кращого порадника від тебе мені не знайти.

Я оглянувся навколо.

-- Не хотілося б, щоб ще хтось почув це.

Мовчун кивнув. Він зробив кілька складних, плавних жестів, так швидко, що я не поспів за ними поглядом. Раптово, я перестав чути всі звуки з відстані більшої, ніж півтора метра. Ви будете вражені, скільки звуків ви не помічаєте, поки вони не зникнуть. Я розповів Мовчуну все, про що довідався.

Мовчуна не так легко вразити. Він бачив і чув вже все. Але цього разу він виглядав на добряче приголомшеного.

На мить мені здалося, що він щось скаже.

-- Чи слід розповідати Ловцю Душ?

Енергійний стверджувальний кивок голови. Гаразд. В цьому я не сумнівався. Ця новина переростала Загін. Якби ми залишили її для себе, вона б знищила нас.

-- А Капітану? Одноокому? Ще комусь?

Цим разом він відповів не так швидко, і не так рішуче. Він порадив мені утриматися від цього. З допомогою кількох запитань та інтуїції, яка розвинулася в мене після довгого перебування в його компанії, я зрозумів -- Мовчун вважає, що Ловець Душ розповсюдить інформацію тільки серед тих, кому це абсолютно необхідно знати.

-- Ну, добре. Дякую, -- сказав я і помчав у голову колони. Опинившись поза полем зору Мовчуна, я запитав одного з хлопців:

-- Ворона не бачив?

-- Попереду з Капітаном.

Я так і думав. Я помчав далі.

Поміркувавши трохи, я вирішив перестрахуватися. Кращої страховки ніж Ворон годі й шукати.

-- Вмієш читати на древніх мовах? – запитав я його. Мені було важко розмовляти з ним. Вони з капітаном їхали верхи, а відразу позаду Сонечко. Її мул весь час намагався наступити мені на п’яти.

-- Трохи. Це частина класичної освіти. А тобі навіщо?

Я незграбно підбіг вперед.

-- Дивися куди йдеш, скотино, бо сьогодні на вечерю в нас буде смажений мул.

Присягаю вам, мул глузливо посміхнувся.

-- Деякі з цих документів старі, -- сказав я Ворону. -- Ті, що роздобув Одноокий.

-- Тоді вони вже не варті уваги, правильно?

Я знизав плечима і задріботів ногами, щоб не відстати від нього, старанно добираючи слова.

-- Хтозна. Леді та Десять Поневолених, вони теж древні.

Я зойкнув, крутнувся і відбіг назад, схопившись за плече там, де мене вкусив мул. Мул виглядав невинно, зате Сонечко пустотливо посміхалася.

Варто було знести цей біль, щоб побачити її посмішку. Вона так рідко посміхалася.

Я перетнув колону і почав відставати, поки не зрівнявся з Елмо.

-- Щось не так, Док? – запитав він.

-- Га? Ні. Все гаразд.

-- Ти наче переляканий.

Я й був переляканий. Я трохи відхилив кришку маленької скриньки, щоб заглянути всередину і побачив, що вона повна мерзоти. Те, що я прочитав, забути