Читати книгу - "Samotni.com"

питаючи, не зважаючи на власні почуття. А може, того й не зважаємо, бо доля зазвичай буває сліпа? Зося по той бік дзеркала

Зося сидить нерухомо біля материного туалетного столика, сама-одна. Вона здається дещо примарнішою і худорлявішою, ніж насправді, але це через давно відомий недолік дзеркала.

Вивчення очей, вигину брів і спроби посміхнутися мали б переконати її, що зовні все не так погано, як усередині. А дзеркало, проте, підманює. Що довше Зося дивиться в нього, то більшої відрази сповнюється до себе.

«Ти мене розчарувало, — шепоче вона своєму відображенню. — “Зося, добра порада”. Афоризми на всі дні року». Ще й на січень наступного року теж. Календар із купою тире. Біля кожного з них: важливо, важливо, дуже важливо. Точний план життя. Крок за кроком:

— скласти контрольну роботу;

— пересадити квіти;

— батьківські збори в Йоанни;

— косметичка;

— розмова з Сандрою (підозрюю наркотики);

— Кшись (скасувати побачення);

— стоматолог;

— купити мішки до пилосмока.

Важливо, важливо, дуже важливо.

«Чому в моєму календарі нема того, що сталося насправді?»

— Лікарня — Мальвіна в критичному стані.

— Сусідська квартира — батьки залишають дитину без нагляду в нічний час.

— Похорон тітки Кшися — я не була (іменини замдиректора в пабі).

— Хлопець Йоанни — серйозно не розмовляла (досі нібито в неї не було хлопця).

Важливо? Дуже важливо? А може, найважливіше?

«Зосю, та, яка дивиться на мене димчастими очима (треба обов’язково змінити дзеркало), за жодну з твоїх важливих ролей не поставиш п’ятірку. У якийсь момент ти перестала бути кращою ученицею, але, як і раніше, поводишся як відмінниця, — мовить вона до себе приглушеним голосом. — Може, все це відбувається з нами, щоб ми у раптовому протистоянні зі світом розгледіли свої слабкі сторони?» — запитує вона безбарвне скло дзеркала.

У відповідь — тиша. Мовчить дзеркало, німує, поблискуючи екраном, мобілка. Навіть за стіною, з-за якої часто долинає плач малого Яся, панує страшна тиша. І доводиться хоч-не-хоч думати тільки про власні проблеми.

Стара канапа приймає Зосю з усім її сумним манаттям: у джинсах, у білій, заплямованій краплею чаю блузці, з розмазаною косметикою. Зараз досить сховати голову під ковдрою і сто разів повторити: «Я маю право робити помилки», а потім десять разів: «Завтра буде краще».

— Афоризм… найкращий бальзам для сумління, — шепоче Зося, перш ніж поринути у глибоку безодню неспокійного сну.

Це тут.

Йоанна щільніше загортається в картатий плащик, хоча квітневе сонце вливає крізь крони дерев на цвинтарі тепле повітря.

— Я не знаю, чи мій віночок… — Кая критично придивляється до композиції зі строкатих трав, оздоблених стрункою свічечкою і мерехтливими бантиками.

— Він гарний! Мамі, напевно, дуже подобається, — у відповіді Йоанни нема дешевих компліментів, тож Кая поправляє голівки зрізаних очеретин і кладе вінок біля хреста.

— Така гарна плита, що навіть шкода тут щось ставити, — говорить дівчина, уважно придивляючись до гранітної брили.

— Це робота батькових друзів, — відказує Йоанна. — Знаєш… річ ніби й гарна, та не тішить…

Залізний глечик оживає під впливом ніжного букета троянд. Особливо зараз, коли поряд із квітами Йоанни Кая ставить дві прості свічки і кожна з них палахкотить ніжним вогником.

— Твоя мама любила іменини?

— Ще й як, — киває Йоанна. — Ось чому я приходжу в квітні. Про свій день народження вона воліла забути, — докинула дівчина. — А от її іменини… Раніше це було велике свято.

Тихою хвилею розповіді несуть Йоанну в світ старих подій.

— Батьки запрошували таких гідних гостей, що я ховалася від них під столом, — каже дівчина тихо, заплющуючи очі. — Коли ми були в Сирії, тамтешні дорослі приходили до нас із дітьми, причепуреними так, ніби то було національне свято. А потім у Польщі… Тут теж бували теплі дні. У той час ми влаштовували обід в оранжереї або в саду.

— У якомусь палаці? — здивувалась Кая.

— Де там! Це тільки звучить красиво, — засоромилася Йоанна. — У нас був великий будинок за містом, але це вже інша історія.

— А з моєю мамою ще інакше, — замислилася Кая. — Сама не знаю, чи смішно, чи трагічно.

— Та розказуй уже. Врешті-решт ми прийшли до однієї мами, то давай поговоримо і про іншу.

— Знаєш, як це було… Подарунки для тата, і то дарма. Для нас цукерки на день народження, а про маму ніхто не думав. То вона мала давати втіху. Тільки коли я виросла, то почала стежити за тим, щоб вона отримала якусь дрібничку. На день народження. Бо в нашому селі більше святкують день народження. Ну, а коли я виїхала з дому, то знову всі позабували. Коли я зателефонувала від тітки з вітаннями, вона раз — і в сльози.

— Вона зворушилася, — прошепотіла Йоанна.