Читати книгу - "Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна"

був при владі уже півтора року, фондовий ринок стабілізувався на якийсь час, і зайнятість трохи підвищилась. Одначе для мільйонів американців, тобто для більшості з них, важкі часи все ще здавалися такими ж складними, як завше. Опозиція атакувала нового президента, націлюючись радше на його методи, ніж на результати. У національному радіозверненні 2 липня Генрі Флетчер, голова Республіканської партії, розкритикував «Новий курс» президента, називаючи його «недемократичним відходом від усього, що є дійсно американським». Він пішов у своїй критиці далі, похмуро і зловісно пророкуючи страшні наслідки від того, що здавалося радикальним експериментом у витратах впливового уряду в соціалістичному стилі: «Середній американець думає: «Я, можливо, заможніший ніж минулого року, але я запитую себе, чи буду я більш заможним, коли прийде податковий рахунок. А як щодо моїх дітей і дітей моїх дітей?» Два дні по тому сенатор-республіканець Вільям Бора з Айдахо, хоч і вважався прогресивним республіканцем, застеріг, що стратегії Рузвельта ставлять під загрозу самі основи американської свободи, і що їхній «повзучий параліч бюрократії загрожує свободі преси, навішуючи ярмо катувальних, колосальних видатків і деморалізацію на націю».

Але в одному маленькому куточку країни щось велике починало зароджуватись того жахливо спекотного літа, щось більш позитивне. Рано вранці 4 серпня у досвітній темряві жителі Сіетла посідали у свої автомобілі й попрямували на схід, у бік гребня гір Каскад. Люди в Спокані дістали свої кошики для пікніків, наповнили їх бутербродами, завантажили на задні сидіння власних автомобілів і попрямували на захід. Вождь Джордж Фрідлендер і делегація індіанців колвілль одягли оленячі шкіри, мокасини, урочисті головні убори й попрямували на південь. Наприкінці ранку дороги східного Вашингтона були чорні від автомобілів, що з’їжджалися з усіх боків до одного малоймовірного місця: Іфрейти, покинутого маленького містечка із 516 жителями на пустельному кам’янистому плато, недалеко від річки Колумбія і сухого каньйону 80 кілометрів завдовжки під назвою Гранд Кулі.

На середину дня 20 тисяч людей зібралися за лінією канату в Іфрейті. Затиснуті десь у середині натовпу, тут були також Джордж Покок і його сім’я. Коли Франклін Д. Рузвельт з’явився на платформі перед ними, з мундштуком, що хвацько стирчав із рота догори, натовп проревів йому свої вітання. Рузвельт почав говорити, нахилившись уперед на своїй трибуні та стискаючи її. Розміреним тоном, але з наростаючою емоційністю, він почав розгортати своє бачення переваг, що нова гребля на Гранд Кулі принесе цій посушливій землі в обмін на 175 мільйонів державних доларів, які вона коштуватиме: 486 тисяч гектарів пустельних земель, що будуть освоєні для сільського господарства, достаток води для зрошення додаткових мільйонів гектарів існуючих сільгоспугідь, величезна кількість дешевої електроенергії, що може експортуватись по всьому Заходу, і тисячі нових робочих місць на побудові гідроелектростанції та іригаційної інфраструктури, яких потребуватиме гребля. Поки він говорив, натовп знову і знову перебивав його хвилями оплесків і хором сердечних схвальних вигуків. Говорячи про те, як вода Колумбії нестримно попливе до моря, а її енергія вивільниться, він підкреслив спільність великого завдання: «Це не проблема штату Вашингтон; це не проблема штату Айдахо; це проблема, яка зачіпає всі штати в державі». Він зробив паузу, вийняв хустинку з кишені та приклав її до свого блискучого лоба: «Я вірю, що ми побачимо на власні очі, як електроенергія буде такою дешевою, що вона стане звичною річчю для використання в кожному будинку в межах досяжності електричної лінії передачі». Потім він продовжив свої висновки, звертаючись до чоловіків і жінок, що стояли безпосередньо перед ним: «У вас є великі можливості, і ви чините благородно, хапаючись за них... Тож я залишаю сьогодні це місце з відчуттям, що ця робота добре задумана, що ми йдемо вперед із корисним проектом, і що ми доведемо його до кінця на благо нашої країни». Коли він закінчив, натовп знову заревів на знак своєї згоди.

Багато хто з присутніх ніколи не забуде цей день. Для них це був світанок, перший реальний натяк на надію. Якщо кожен із них мало що міг зробити самотужки, щоб змінити ситуацію на краще, то, ймовірно, щось вони таки могли б зробити колективно. Можливо, насіння спокути полягає не лише в наполегливості, працьовитості й індивідуалізмі. Можливо, воно полягає в чомусь більш фундаментальному — у простій ідеї взятися за справу та спільно працювати над нею.

Розділ 8 

Хороший човен мусить мати життєздатність та стійкість, щоб увійти в гармонію із ритмом екіпажа.

— Джордж Йомен Покок

Лісник підкрався до Джо ззаду. Хлопець стояв на довгій косі гравію в річці Дандженесс, вдивляючись у воду та шукаючи лосося, і шум швидкої води приглушив звуки кроків лісника. Оцінивши статуру Джо і розрахувавши, що не зможе здолати його сам-на-сам, лісник узяв добрячий шматок поліняки, обережно прицілився й гепнув ним об потилицю Джо. Хлопець упав наперед на косу гравію непритомний. Він прийшов до тями за кілька митей по тому, якраз учасно, щоб побачити розлюченого Гаррі Секора, котрий орудував багром як списом, у гонитві за лісником униз по річці. Єгер зник у лісі, але Джо і Гаррі знали, що той повернеться з підкріпленням. Витівці настав кінець. Вони більше ніколи не впіймають лосося.

Після своєї подорожі через усю країну Джо провів залишок літа 1934