Читати книгу - "Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна"

Із верхніх рівнин спека й засуха ширились по всій країні. До червня більша частина Сполучених Штатів опинилася в лещатах сильної спеки й екстремальної посухи. У Сент-Луїсі того літа температура піднімалась вище від 38 градусів протягом 8 днів поспіль. В аеропорту «Мідвей» у Чикаго вона перевищувала позначку 38 протягом 6 днів поспіль та 23 липня побила рекорд за всю історію метеорологічних спостережень на рівні 43 градуси. У місті Топіка, штат Канзас, того літа ртуть перетинала позначку 38 градусів 48 разів. Липень став найспекотнішим місяцем за всю історію в Огайо.

На Далекому Заході справи були ще гірші. В Орофіно, штат Айдахо, 28 липня спека досягла 48 градусів. 10 штатів із найвищими середніми температурами в країні того літа знаходились на Заході. Але найгіршої спеки не було на Південному Заході, де люди очікували її, і де сільськогосподарські культури та спосіб життя були пристосовані до неї. Натомість спека випалила величезні просіки на Міжгірському Заході і навіть частково на зазвичай зеленому Північному Заході.

Ніщо не могло рости в таких умовах, а без кукурудзи, пшениці й сіна сільськогосподарські тварини також не могли вижити. Стривожений міністр сільського господарства Генрі Уоллес направив експедицію в пустелю Гобі з метою дослідити, чи є там види трав, здатні вижити в пустелях, якими швидко ставали американський Захід і Середній Захід.

Але спека й посуха були в певному сенсі меншим лихом. 9 травня колосальна піщана буря розгорнулася зі східної Монтани, прокотилася по Дакоті й Міннесоті, скинула 12 мільйонів тонн бруду на Чикаго, а потім рушила далі, щоб здійнятись над Бостоном та Нью-Йорком. Як і в листопаді 1933 року, люди стояли в Центральному парку та дивилися вгору, вражені жахом від почорнілого неба.

Десь близько 350 мільйонів тонн верхнього шару ґрунту в Америці здійняла в повітря лише ця одна буря. «Нью-Йорк Таймс» назвала її «найбільшою пиловою бурею в історії Сполучених Штатів». Але, насправді, страшніші бурі та більші страждання були все ще попереду — вони прийдуть за кілька місяців.

Коли Джо подорожував на північ і на захід через Оклахому і схід Колорадо, за вікном прокручувався краєвид, укритий сепією. Уся країна, здавалося, зів’яла і забронзовіла під палючим сонцем. За винятком самого руху потяга все, здавалося, стояло незворушно, ніби очікуючи наступного нападу. Розсипчастий пил лежав у глибоких валках уздовж ліній огорожі. Низькорослі стебла кукурудзи, заввишки лише до пояса, зі скрученим пожухлим листям жовтувато-коричневого кольору, сиротливо простягались пунктирними рядами через випалені, коричневі поля. Вітряки стояли нерухомо, їхні лопаті з оцинкованої сталі мерехтіли на сонці. Виснажена велика рогата худоба із ребрами, що випиналися, і схиленими низько головами, мляво стояла на дні пересохлих ставків, де бруд уже висох і розтріскався на мозаїчні плитки, тверді як камінь. Коли потяг проїжджав повз одне ранчо в Колорадо, Джо побачив чоловіків, що відстрілювали голодну худобу і скидали туші у величезні канави.

Але саме люди, повз яких проїжджав Джо, найбільше полонили його увагу. Сидячи на ґанках, стоячи босоніж на сухих полях, спершись на паркани, у вицвілих комбінезонах або рваних бавовняних сукнях, вони піднімали руки до брів і вдивлялись у потяг, що проминав їх, проводжаючи його важкими, холодними поглядами — поглядами, що, здавалося, заздрили потягові і тим, хто їхав у ньому, їхній можливості покинути цю богом забуту землю.

І, справді, деякі з них вирішили зробити саме це. Невеликий потік поодиноких автомобілів із вицвілою фарбою і залатаними шинами підстрибував по вибоїстій дорозі, що йшла паралельно до залізниці, їдучи в тому ж напрямку — на захід. Автомобілі везли старі стільці, швейні машинки і корита, прив’язані до їхніх дахів. Задні сидіння були напхані брудними дітьми, собаками, беззубими бабусями і дідусями, скрученими постелями і коробками консервів. У багатьох випадках їхні пасажири просто виїжджали зі своїх домівок, залишаючи двері відчиненими, щоб сусіди могли взяти собі те, що вони залишили — дивани, фортепіано і каркаси ліжок, надто великих, щоб прив’язати їх до даху автомобіля. У декого з них, переважно, самотніх чоловіків, не було навіть машин, куди можна завантажити свої пожитки. Вони просто тягнулися пішки уздовж доріг, в обвислих капелюхах і запилених чорних вихідних пальто, несучи старі валізи, зв’язані мотузкою, або стискаючи вузли, перекинуті через плечі, і поглядаючи на Джо, що мчав повз них на потязі.

Потяг прокотився через усю східну частину Вашингтона і піднявся в гори Каскади, де пожежні попередження були розміщені по всьому лісовому заповіднику, що став сухостоєм, і де в останні місяці в розпачі, залишившись без роботи, лісоруби підпалювали ліс із метою створення робочих місць із боротьби з пожежами. Потім, нарешті, потяг спустився у відносно прохолодну, зелену благодать регіону П’юджет-Саунд, мабуть, єдиного місця в Америці, що не потерпало від спеки того літа.

Прибувши, Джо виявив, що навіть якщо погода не була спекотною в Сіетлі, натомість тут піднявся народний гнів. Трудовий спір, що давно вирував між майже 35 тисячами членів Міжнародної асоціації портових вантажників (МАПВ) і пароплавними компаніями, спалахнув із новою силою в портових містах вгору і вниз по Західному узбережжю. Перш ніж закінчитись, цей конфлікт забере життя 8 людей. У Сіетлі він досяг свого апогею 18 липня у районі порту. 12 сотень членів МАПВ вишикувались у клини і прорвали кордони кінної поліції, озброєної сльозогінним газом і кийками, успішно припинивши розвантаження вантажів штрейкбрехерами, серед яких були члени Братства студентів університету Вашингтона і футболісти, завербовані пароплавними компаніями. Почалося справжнє пекло. Гостра сутичка вирувала протягом декількох днів у районі доків і припортових вулиць Сміт-Коув, поранивши десятки людей з обох сторін. Нападники, озброєні дерев’яними брусами, атакували позиції поліції. Кінна поліція розпочала кавалерійські атаки на маси страйкарів, лупцюючи їх кийками. Мер Чарльз Сміт наказав начальнику поліції встановити кулеметні вогневі позиції на Пірсі 91. Начальник поліції відмовився і віддав мерові свій значок.

Поки нація пеклася під невблаганним сонцем, і насильство поширювалося по доках і портах Заходу, національний політичний діалог також був підігрітий того літа. Франклін Рузвельт