Читати книгу - "Дівчата з 13-ї вулиці"

про смиренність, навпаки. Вона була затята, сердита, ладна вибухнути будь-якої миті.

— Телефонувала твоя класна керівничка.

Клаудія байдуже кивнула головою.

— У тебе проблеми в школі?

— Щось таке.

— Серйозні?

— Достатньо. Зрештою, не знаю. Може, мене навіть виключать.

— Чому?

— Бо так роблять з покидьками.

— Хто тебе підтримає?

— Підтримає? А що це таке?

Вона знала, що опинилася сама. У цьому не було найменших сумнівів. Директорка, певне, уже подзвонила до матері, тому першим пунктом програми буде скандал. Потім виключення зі школи, потім знову скандал. Мати жбурлятиме в неї всім, що під рукою опиниться, і репетуватиме, називатиме злодійкою й шльондрою. І матиме рацію. Звичайно, вона знову матиме свою чортову рацію, бо Клаудія просто гівно, нічого не варте, усе це правда. За школою їй анітрохи не шкода. Ця чи інша, скрізь однакове болото. От тільки звідки взяти вісімсот злотих? Вони й так ледве кінці з кінцями зводять. І що їй тоді на думку спало? Перед ким вона хотіла похизуватися? Перед Агнешкою? Нічого собі! Довелося би, певне, на Марс полетіти, щоб справити на неї враження. Авжеж, було класно. Так приємно, коли в кишенях повно грошей, коли бачиш погляд офіціанта, якому залишаєш двадцять злотих на чай. Ото він і почав відразу вклонятися. Або та продавчиня в крамниці з білизною. Та, що наказала залишити в заставу вартість ліфчика. Вони собі поміряли, та однаково нічого не купили. Нарешті вона почувалася так, як Агнешка. Бодай трохи. «Сотня? Які проблеми!» Але для неї це завжди було проблемою. Будь-які гроші, що їх збирали в школі, коли скидалися на щось, будь-який похід до кіно. Вічно мати очі витріщала: «Що? Знову? Ти що, шкіру з мене здерти хочеш?» Вона не хотіла ні з кого здирати шкіру, хотіла бодай раз відчути себе вільною, розслабитися, могти когось пригостити, веселитися до знемоги, купувати, а не красти. Не їсти очима вітрини крамниць. Забути про все це.

Їй не хотілося вдавати кращу, ніж вона була насправді. Прохати пробачення, щоб їй дали ще один шанс. Звідки їй узяти таку купу грошей? Витратити сотню — це вам не заробити стільки само. Позичити немає в кого. Зрештою, як би вона потім повертала ці гроші? Прийшла додому, сіла на дивані й подумала, що все це схоже на телесеріал: не варто чекати, бо однаково відомо, чим усе закінчиться. І її це зовсім не цікавило.

Зоська посварилася з Агатою й не помітила, коли Клаудія вийшла від Магди. Агата була переконана, що Клаудія мусить сама їсти кашу, яку заварила, зрештою, нічого поки не сталося. Зоська заявила, що переслідування, навіть якщо на YouTube справді була Клаудія — просто жах і хтось мусить їй допомогти.

— А чому саме я? — розсердилася Агата. — Я її взагалі не перетравлюю!

— Не ти, а ми.

— А чому ми?

— Бо захищати того, кого любиш, дуже легко, — уперто правила своєї Зоська.

— Вічно ти зі своїми сентенціями! Крім того, я навіть не знаю, що мені робити. Я ж не переконуватиму їх, що на цих кадрах я, бо всі й так бачили, що на них вона!

— Але ми можемо піти до неї й сказати, що…

— Що?

— Що вона залишається нашою подружкою?

— Вона ніколи не була нашою подружкою! Ми просто ходимо до одного класу.

— Щось вона задовго там сидить, тобі не здається? — сказала Зоська, маючи на увазі, що Клаудія повинна вже давно йти додому.

Так і не переконавши Агати, Зося зрештою пішла сама. Від 6-ї вулиці до 4-ї недалечко, тож вона навіть не встигла вигадати, що скаже. Старий, ще довоєнний будинок виглядав так, ніби тут ніхто нічого не ремонтував, і справляв гнітюче враження. У кожному вікні різні рами, тиньк обдертий, у палісаднику безлад, на подвір’ї купа мотлоху й сміття, розвішана білизна, яку хтось забув зняти чи не з минулої весни. У під’їзді смерділо, а на сходах хтось повикручував лампочки. Добре, що надворі ще було видно, інакше Зоська не наважилася б зайти досередини. Дівчина боязко подзвонила у двері. Ніхто не відповів. Подзвонила вдруге. І вже збиралася піти, але їй здалося, що всередині почувся якийсь звук. Тож вона почала наполегливо дзвонити. І стукати в двері.

— Я звідси не піду, чуєш? — рішуче сказала Зося. — Нині ти мене так легко не позбудешся. Стоятиму тут доти, доки ти не відчиниш! Або залізу через вікно!

Нарешті Клаудія відчинила.

— Чого так грюкаєш? Щось сталося?

— Можна ввійти?

— А треба?

— Ти була в Магди?

— А що? Заборонено?

— Ні.

— Чого тобі треба? — Клаудія не впускала Зосі досередини.

— Чаю зробиш?

— А тут тобі що, кав’ярня?

— Я знаю, що тобі байдуже, але мене це ніяк не вразило. Ну, оте на YouTube.

— Припустімо, я тобі повірю. І що це змінює?

— Нічого. Я просто подумала, що може, краще тобі знати.

— Мені начхати! Зрештою, уже однаково запізно. Усьому кінець! Усьому! — тихо додала вона й мимоволі впустила Зосю до приміщення.

Помешкання складалося з кухні, до якої заходили просто з коридору, і кімнати. Ванної Зося не помітила. Тут панував безлад: брудний посуд на плиті й у раковині. На столі рештки сніданку й купа коробочок і пляшечок з-під ліків. Усі порожні.

— У тебе мама хворіє?

Клаудія схаменулася й квапливо згорнула упаковки до відра зі сміттям.

— Що ти робиш? — здивувалася Зоська.

— Там однаково нічого немає.

Зося заходилася витягати упаковки з-під ліків і читати назви. Водночас шукала мобілку в кишенях куртки, бо вже здогадалася, у чому справа.

— Скільки ти їх випила? Ну, кажи!

— Достатньо! — відповіла Клаудія.