Читати книгу - "Бронзовий птах"

Сенько озирнувся і знову посварився на всіх кулаком. Пролунав новий вибух реготу. Тоді в безсилій люті Сенько опустив кулак прямо на шию Якимкові.

— А мене за що? — жалібно спитав Якимко.

— Щоб більше не тікав, от за що!

Розділ сорок третій
Боротьба розгоряється

Сенько і Якимко ганебно були вигнані з клубу. А другого дня в колишньому поміщицькому садку хтось зламав чотири яблуні. Діти цих яблунь і в очі не бачили. Але прийшов голова з двома селянами, запросив Мишка в садок, показав йому зламані яблуні і похмуро спитав:

— Твоїх хлопців робота?

— Ні, — твердо відповів Мишко, — ніхто з хлопців не міг цього зробити.

— Хто ж їх зламав?

— Не знаю.

— Крім ваших хлопців, нікому, — сказав голова. — Хіба ви бачили когось стороннього?

Але нікого стороннього Мишко не бачив.

— Отож бо воно й є, — сказав голова. — Не було тут сторонніх і не могло бути. Значить, ваші хлопці й зламали.

— Ні! — закричав Мишко. — Ніколи вони не ламали б дерев.

Голова сільради похитав головою:

— А ось же зламали.

Мишко терміново скликав збір загону, розповів про зламані дерева і суворо спитав, хто це зробив. Відповіддю йому була загальна розгублена мовчанка. Мишко допитливо вдивлявся в обличчя. На жодному з них він не вловив і тіні збентеження. Та йому й без того зрозуміло було, що ніхто дерев не ламав, та й не міг ламати. Хто зважиться на такий підлий вчинок?

Чому ж їх у цьому звинувачують?

Через кілька днів Мишко зрозумів, чому…

У повітовій газеті одна за одною з'явилися три замітки. Перша називалась «Добрі клубні організатори», друга — «Припинити нищення народного добра!», третя — «Хіба так допомагають старшим?» Усі вони були підписані якимсь «Шило».

Суть усіх заміток полягала в тому, що комсомолець Мишко Поляков несерйозно ставиться до своїх обов'язків, розпустив піонерів, перетворив загін на банду хуліганів. Замість того щоб допомогти селянам Карагаєва влаштувати клуб, Мишко злигався з місцевим алкоголіком, пустив по вітру громадські гроші і зіпсував клуб. Діти ламають фруктові дерева в садибі, що є народною власністю. Комсомолець Мишко Поляков не хоче допомагати місцевим органам влади, приклад цього — випадок з Борками. І в нього встановилися підозрілі стосунки з родиною особи, яка обвинувачується в кримінальному злочині.

Це був несподіваний удар. Діти були приголомшені. Як їх зганьбили! Прилюдно, в пресі… Адже все це несправедливо, неправильно.

— Треба послати спростування, — сказав Славик.

— Хіба газета надрукує спростування проти самої себе? — заперечила Зіна Круглова.

— А ми їх примусимо! — поводячи очима, закричав Генка. — Я сам поїду в редакцію. Нехай спробують не надрукувати!

— Ніхто там тебе не злякається, — резонно зауважив Мишко. — І потім, запитується, що ми спростовуватимемо? З клубом же було, з Борками теж, тільки про дерева неправда. Дуже гарне вийде спростування: «Клуб ми спотворили — це правда. Доручення голови не виконали — теж правда. А от дерев ми не ламали. Неправда». Після такого спростування з нас ще більше сміятимуться.

Хто ж криється за підписом «Шило»? Безумовно зла, недобра людина. Бюрократ. Так казенно, ні за що ні про що осоромити цілий колектив, змазати його роботу! І як міг редактор газети надрукувати це? Така несправедливість! Мишко злився. Може, справді написати спростування? Не в цю газету, в іншу, в центральну. Наприклад, у «Правду» або в «Известия». Адже є справедливість на світі…

І чому, коли вожатим тут був Коля Севастьянов, нічого подібного не траплялося? Ніяких пригод. Усе було гаразд. А при ньому, при Мишкові, все виходить не до ладу. I Сева з Ігорем втекли, і клуб зіпсували, і взагалі. Може, справді він ще молодий і не вміє керувати загоном? Що ж він такого неправильного зробив?

Діти не знали, куди подітися від сорому. Вони проходили селом з похнюпленими головами. Їм здавалося, що всі чигали газету і тепер осуджують їх. А втім, ніхто їх не осуджував. Тільки один Сенько Єрофєєв злорадно заявив:

— Пропечатали вас у газеті! Зачекайте, ще й не те буде!

Сенькові погрози справдилися. Через кілька днів голова викликав Мишка в сільраду і вручив йому папір з губвно. Загонові пропонувалось негайно залишити садибу «через систематичне псування її». Папір був підписаний Сєровим.

Отже, їх виганяють. Яка ганьба!

Хіба вони можуть піти звідси? Піти — значить, визнати свою провину. Яку пам'ять лишать вони про себе в селі? І як же все кинути: загін, який ось-ось уже буде організовано, лікнеп, клуб, який вони вже встигли довести до ладу, перефарбувавши малюнки анархіста Кіндрата Степановича.

Як же вони можуть кинути все це? Кинути із-за того, що на них звели наклеп! І звели наклеп спеціально для того, щоб вижити їх звідси. Значить, вони комусь заважають! Ні, вони так швидко не здадуться! Вони ні в чому не винні і доведуть свою правоту.

Було вирішено, що Мишко з Славиком поїдуть у місто і добиватимуться там скасування розпорядження Сєрова. Тим більше, що «графиня» теж поїхала в місто і, звичайно, наговорюватиме там на загін. Вожатим на час відсутності Мишка залишиться Генка.

— Дивись, Гонко, — сказав йому Мишко, — до мого повернення табору нізащо не залишати. Хто б не наказував.

— Не турбуйся, — відповів Генка, — ніхто нас звідси не виселить! — І зробив театральний жест. — Тільки через мій труп.

Розділ сорок четвертий