Читати книгу - "Бронзовий птах"

Товарно-пасажирський поїзд посувався повільно, зупиняючись на кожному полустанку. За вікном вагона пропливала знайома одноманітна картина: залізничні будки, телеграфні стовпи, зграї горобців на проводах, закриті шлагбауми і валки підвід за ними, жінка-стрілочниця із згорнутим жовтим прапорцем в руці, село на косогорі, ставок за насипом і качки на ставі, на платформі — бородатий чоловік з маленьким блискучим бідончиком у руках, люди з ломами і лопатами — робітники, які ремонтують колію, бабуся, що плентає стежкою з барвистим вузликом, дачники на велосипедах.

А втім, милуватися пейзажем Мишко і Славик особливо не могли: вони їхали без квитка, зайцями.

Мишко знав багато способів такого пересування. Найпростіший полягав у тому, щоб сидіти посередині вагона і, як тільки на дверях з'явиться контролер, зараз же тікати в протилежний кінець, вливаючись у життєрадісну юрму інших зайців.

Але останнім часом контролери приловчились і почали заходити вдвох з різних кінців вагона. Тому Мишко їздив тепер за найскладнішим способом. Під час руху поїзда він стояв на площадці. Як тільки поїзд підходив до зупинки, він зіскакував на платформу, дивився, куди сідають контролери, і діяв залежно від цього. Спочатку вагонами йшов у протилежний кінець поїзда, потім на наступній зупинці злазив, платформою перебігав у той вагон, де контролери вже перевірили квитки, і спокійно їхав далі. Він так наловчився, що, побачивши контролерів, міг з точністю до однієї хвилини, передбачити, коли вони з'являться в тому чи іншому вагоні.

Так вони з Славиком добиралися до міста. Славик не те щоб боявся, — але був делікатним і сором'язливим хлопцем. Йому здавалось, усі розуміють, що він заєць, і йому було соромно перед іншими пасажирами. Мишкові теж було соромно. Але, як завжди, він підвів теоретичну базу.

— Звичайно, недобре їздити зайцем, — говорив він, — але зайці — явище відбудовного періоду. От коли наша країна розбагатіє, то ніхто не їздитиме без квитка.

— Якщо всі так міркуватимуть, то ніхто не купуватиме квитків. Але ж залізниці на госпрозрахунку, — заперечував Славик.

Обговорюючи таким чином це питання, вони маневрували, перебігаючи з вагона у вагон, тому що цього разу контролерів на лінії було багато. Перебігали вони доти, доки одна обставина не привернула їхньої уваги.

Вони побачили «графиню»…

Вагон був переповнений. Тільки на верхньому ярусі люди лежали. На другій лавці вони сиділи, звісивши ноги в обличчя тим, хто сидів на нижній. Було жарко і душно, «Графиня», притиснута в куток, куняла. Вона сиділа біля відчиненого вікна проти ходу поїзда, і чорна паровозна кіпоть сідала їй на обличчя.

Хлопці знали, що «графиня» теж поїхала в місто, і тому зустрічі з нею вони не надали б особливого значення, якби в іншому вагоні не побачили човняра.

Чого ж вони обоє їдуть? І в різних вагонах?

— Може, кожен з них їде сам по собі, — припустив Славик.

Мишко заперечливо хитнув головою:

— Не думаю… Ось приїдемо і побачимо, разом вони приїхали чи нарізно.

Поїзд прибув до міста. Пасажири, що вийшли з вагонів, заповнили мокру платформу. Видно, тільки що пройшов короткий літній дощ. Краплі його виблискували на урнах, на плетіннях вокзальних ферм.

— Я слідкуватиму за човнярем, а ти за графинею, — прошепотів Мишко. — Тільки дивись не лови гав!

Не зводячи очей з «графині» і човняра, хлопці повільно посувалися в натовпі. «Графиня» і човняр ішли окремо, вона попереду, він на досить значній відстані позаду. Тому хлопчики добре бачили човняра, а «графиня» то з'являлася, то знову зникала в натовпі.От і привокзальна площа, пожвавлена на той короткий час, коли на неї вихлюпується потік прибулих пасажирів. Візники на високих, незграбних прольотках зазивали сідоків. Коли така прольотка рухається по бруківці, то її чорний відкидний, схожий на гармошку верх підстрибує і трясеться… Рознощики води з великими бутилями, в яких хлюпається звичайна водопровідна вода, підфарбована дешевим сиропом. Лоточники з лотками на грудях. Безпритульні, «останні з могікан», простяглися в затінку вокзалу в лінивих позах, проте пильно стежили за речами пасажирів.

«Графиня» зникла, але човняра хлопці не проґавили. Він пішов вулицею, хлопці — на деякій відстані за ним. Йдучи слідом за ним, вони знову побачили «графиню», що йшла попереду.

Незабаром хлопчики переконались, що човняр не просто йшов за «графинею», а слідкував за нею. Він тримався від неї на значній відстані, тулячись до стін і якось дуже спритно ховаючись за спинами перехожих, що йшли попереду. Коли, пропускаючи довгий обоз, «графиня» затрималася на розі, човняр теж зупинився, навіть сховався за ґанок будинку і зробив вигляд, що скручує цигарку. Хлопці ледве встигли сховатися за газетним кіоском.

Так вони йшли деякий час — човняр за «графинею», хлопці за човнярем, — доки всі не прийшли на вулицю, де був краєзнавчий музей і де Мишко вже був з Борисом Сергійовичем.

Це була тиха, безлюдна вулиця. Сховавшись за рогом, хлопці бачили, як «графиня» увійшла в музей, як, причаївшись за виступом стіни, слідкував за нею човняр. Потім човняр перейшов вулицю і ліг на траві на невеликій полянці в затінку дерев.

Хлопці трохи постояли в своїй схованці. Потім пробралися на бокову вулицю і почали радитись, що їм робити далі.

— Хто ж його знає, скільки часу «графиня» пробуде в музеї, — говорив розсудливий Славик. — Може, аж до вечора. Що ж, так і стоятимемо тут? У нас же є важливіша справа. Треба йти.

Але Мишко не погоджувався. Пропустити таку нагоду! Коли б «графиня» прийшла сюди одна, тоді інша справа: хоче поглянути на майно садиби. Зрозуміло. Але чому човняр стежить за нею? Її вірний слуга і співучасник! Тут щось є. І дуже важливе.

— Я до Сєрова піду один, — сказав Мишко, — а ти лишайся тут і постарайся дізнатись, чого графиня пішла в музей і чого човняр за нею слідкує.

— Але ж… — хотів