Читати книгу - "Мауглі"

дістатися так глибоко під землю і покусати цю Білу Відлогу? Немає сумніву, що вона божевільна… Мати Кобр, я не бачу тут нічого, що варто було б узяти з собою.

— О, боги сонця і місяця! Цей хлопчик зовсім божевільний! — прошепотіла кобра. — Хай так і буде. Перш ніж закриються назавжди мої очі, я зроблю для тебе цю милість, я покажу тобі, що тут є. Тож дивися! Дивися на те, що до тебе не бачила жодна людина!

— Недобре робить той у Джунглях, хто говорить Мауглі про милість, — промовив Мауглі крізь зуби. — Але тут темно, і в темряві все має інший вигляд. Ну добре, я подивлюся, якщо це принесе тобі задоволення.

Він обвів поглядом весь підвал і підняв з підлоги пригорщу чогось сяючого.

— О, та це ті дрібнички, з якими, я бачив, постійно гралися люди, коли я був у Людській Зграї. Лише ці жовті, а ті були темнішими.

Він висипав монети назад на підлогу й пішов далі. Весь підвал був завалений на п’ять чи шість футів золотими й срібними монетами, що висипалися з мішків, де зберігалися. Тепер вони злежалися, утворивши щільний шар, як пісок на низькому морському березі під час відпливу. То тут, то там з-під куп монет виступали, наче кістяк судна, похованого під шаром піску, дорогі намети, які носили слони, прикрашені дорогоцінним камінням, карбункулами та бірюзою, оздоблені золотом і сріблом. Поруч лежали ноші для цариць, вкриті емаллю, із золотими ручками й кільцями. Біля стін стояли золоті канделябри, пообвішувані нитками зі смарагдів. Де-не-де височіли срібні фігури забутих богів, у п’ять футів заввишки, з очима із коштовного каміння. Неподалік висіло панцирне вбрання зі сталі, покрите золотом і прикрашене бахромою з почорнілих перлин; шоломи, всіяні криваво-червоними рубінами; щити з черепахи, шкіри носорога, натягнуті на золоті рами й усипані з країв смарагдами; піхви для мечів, прикрашені алмазами, невеличкі вівтарі та священні посудини, які ніколи не бачили денного світла; гребінці, ємкості для пахучих олій; кільця, які носили в носі, браслети, персні, намиста, пов’язки, пояси — все це сяяло золотом і виблискувало коштовним камінням.

Біла кобра мала рацію. Ніяких грошей не вистачило б для того, щоб сплатити вартість цих скарбів, накопичених завдяки століттям війн, грабунку, торгівлі, тяжких податків, які стягали з народу. Одна-єдина монета не мала нічого рівного собі за ціною, якщо навіть не брати до уваги все інше. Вага одного золота й срібла у цій скарбниці перевищувала двісті тонн. Навіть тепер кожен індійський володар, хоч би яким бідним він не був, має свою потаємну комору, до якої постійно щось приносить. І хоча більш освічені з цих князів час від часу відправляють на буйволах у державну скарбницю сорок-п’ятдесят возів, навантажених сріблом, для обміну на державні папери, — всю ж іншу, і до того ж значно більшу частину своїх скарбів вони зберігають у себе, і лише вони знають, наскільки велика їхня вартість.

Але Мауглі, звичайно, не міг зрозуміти справжнього значення всього, що він побачив. Найбільше хлопця зацікавили ножі, але вони не лежали в його руці так добре, як його власний ніж, і тому він покрутив їх і кинув назад. Але врешті-решт Мауглі натрапив на одну річ, яка справді вразила його. Вона лежала поруч із наметом, напівзасипаним монетами. Це був анкус — гостра палиця, якою підганяють слонів. За формою вона нагадувала маленький гак. Анкус має гострий кінець і гачок на держаку. Кінець держака того анкуса, який побачив Мауглі, увінчував великий рубін, а інші вісім дюймів держака були інкрустовані необробленою бірюзою. Нижче розташувалися візерунки у вигляді листя, всипані смарагдами і рубінами, які сяяли на полі з холодного зеленого каміння. Наступна частина держака була з чистої слонової кістки; саме ж вістря і гачок — зі сталі із золоченим малюнком, який відтворював сцену ловів диких слонів. Саме ці малюнки й привернули увагу Мауглі. Хлопець помітив: вони відтворюють таке, що стосується його друга Гаті.

Біла кобра підповзла до Мауглі й звернулася до нього, дивлячись просто в очі:

— Ну що? Хіба це не варте того, щоб віддати за нього життя? Хіба я не зробила тобі велику милість, показавши свої скарби?

— Ні, я нічого не розумію, — відповів хлопець. — Усі ці речі жорсткі, холодні, їх не можна їсти. Але ця річ, — продовжував він, тримаючи в руках анкус, — мені подобається, і я хотів би взяти її з собою. Я хочу розглянути її на сонячному світлі. Ти говориш, що все це належить тобі. Тож дай мені цю річ, і я принесу тобі за це жаб.

Біла Відлога вся затремтіла від злості й радості.

— Звичайно, я можу віддати її тобі, — сказала вона. — Та й усе, що тут є, я можу віддати тобі на той час, доки ти будеш тут.

— Але я хочу зараз же піти звідси. Тут темно й холодно. Я піду й візьму із собою в Джунглі цю гостру річ.

— Поглянь під ноги. Що ти бачиш там?

Мауглі нахилився й підняв щось біле і гладеньке.

— Та це ж кістка від людської голови, — спокійно сказав він. — Он ще одна.

— Це все кістки тих, хто приходив сюди, щоб забрати скарби, вже багато років тому. Я трохи поговорила з ними тут, у темряві, й відтоді вони лежать, заспокоївшись назавжди.

— Але, повторюю тобі, нікому не потрібно все те, що ти називаєш скарбами! Якщо ти дозволиш мені забрати цю річ, я віддячу тобі. Мені приємно буде її мати. А якщо і не даси, то я не буду дуже засмучуватися. Я ніколи не розпочинаю бій з Отруйним Племенем і до того ж знаю ваше Чарівне Слово.

— Тут має силу лише одне Чарівне Слово — те, яке знаю я.

Каа швидко ковзнув уперед, сяючи очима:

— А хто просив мене привести сюди людину? — прошипів він.

— Я, звичайно, я, — у відповідь прошипіла змія. — Вже дуже давно я не бачила людини, а