Читати книгу - "Жнець, Террі Пратчетт"

полиць, коліщата злилися в суцільну пляму, й він націлився в дірку в стіні, із орангутаном, що вчепився в нього однією рукою і трепетав за ним, як дуже плаский прапор.

Вовк стрибнув.

— Люпине! — закричав Кошіль.

Але від часів, коли перша печерна людина скотила перший шмат колоди з пагорба донизу, псові також мали глибоко вкорінений у пам’яті виду потяг гнатися за будь-чим на колесах. Люпин вже вчепився зубами у візок.

Його щелепи зімкнулися на колесі. Почулося виття, крик Бібліотекаря, і людиноподібна мавпа, вовк і дротяна корзина купою звалилися під стіною.

— Ох, бідолашечка! Гляньте на нього!

Людмила кинулася через кімнату й упала на коліна поруч із потерпілим вовком.

— Йому лапку переїхали, гляньте!

— І він, напевно, втратив кілька зубів, — сказав Кошіль. Він допоміг бібліотекареві звестися. Очі людиноподібної мавпи палали червоним. Воно спробувало поцупити його книги. Це, напевно, був найкращий доказ, якого вимагали чарівники, що візок мозку не має.

Він простягнув руку донизу й висмикнув коліщатка.

— Стук-грюк[38], — сказав Кошіль.

— У-ук?

— ...аби з рук!

Голова Люпина затишно вмостилася на колінах Людмили. Він втратив зуб, і його хутро було розкошлане. Він розплющив одне око й зафіксував на Кошелеві змовницький жовтий погляд, поки його чухали за вухами. «От щасливий песик, — подумав Кошіль, — а хто в нас збирається не зупинятися на досягнутому, а жалісно підняти лапку й заскімлити?»

— Правильно, — сказав Кошіль. — Тепер, бібліотекарю... ти згоден допомогти нам, я гадаю.

— Бідолашний хоробрий песик, — сказала Людмила.

Люпин жалісно підняв лапку й заскімлив.

* * *

Обтяжена крикливою формою Скарбія наступна дротяна корзина не змогла набрати швидкість, яку розвинув її відбулий товариш. Одне колесо також безпомічно пробуксовувало. Вона відчайдушно хилиталася з боку в бік і майже завалилася, коли пролітала ворота, рухаючись боком.

— Я чітко її бачу! Я чітко її бачу! — закричав Декан.

— Не смій! Ти можеш вцілити в Скарбія! — загорлав Ридикуль. — Ти можеш пошкодити майно Академії!

Але Декан вже не чув за незвичним припливом тестостерону. Палаюча зелена вогняна куля влучила у перекошений візок. Повітря наповнилося летючими коліщатами.

Ридикуль глибоко вдихнув.

— Ти тупий...! — загорлав він.

Слово, яке він вимовив далі, було незнайоме тим чарівникам, які не мали його грубого сільського виховання й нічого не знали про тонкощі догляду за худобою. Але воно вилупилося за кілька дюймів від його обличчя, воно було тлусте, кругле, чорне й лискуче, із жахливими бровами. Воно дмухнуло на нього зневажливим комашиним фурканням і злетіло вгору, приєднавшись до невеликого рою лайок.

— Що в біса це було?

Менше створіння утворилося біля його вуха. Ридикуль вчепився в капелюх.

— Чорт! — лайки збільшилися на одну. — Щось мене щойно вкусило!

Ескадра щойновилуплених лайливих слів зробила доблесну спробу здобути свободу. Він безрезультатно на них замахав.

— Забирайтеся, ви ско... — почав він.

— Не кажіть цього! — сказав Верховний верховик. — Заткніться!

Люди ніколи не казали Архіректору заткнутися. Затикалися зазвичай інші. Він заткнувся від потрясіння.

— Я маю на увазі, щоразу, як ви лаєтесь, ваша лайка оживає, — спішно сказав Верховний верховик. — Жахливі маленькі крилаті потвори виникають із повітря.

— Бісова челядь! — сказав Архіректор.

Бух. Бух.

Скарбій поповзом вибрався з-під дротяного візка. Він знайшов свій загострений капелюх, обтрусив його від пилу, поміряв його, нахмурився і вийняв зісередини коліщатко. Здавалося, його колеги не звертають на нього уваги.

Він почув, як Архіректор сказав:

— Але я завжди це роблю! Нічого нема поганого в добрій лайці, вона збурює кров. Пильнуй, Скарбію, одна з холе...

— Чи могли б ви казати щось інше? — вигукнув Верховний верховик, перекрикуючи дзижчання і скиглення лайок.

— Наприклад, що?

— Наприклад... ох... наприклад... хрін.

— Хрін?

— Так, або, можливо, бляха.

— Бляха? Ти хочеш, щоб я казав бляха?

Скарбій підкрався до групи. Сперечатися про дрібні деталі в момент міжвимірної катастрофи — це було так по-чаклунському.

— Пані Герпесюк, економка, завжди каже «цукор»! Коли впускає щось, — зголосився він.

Архіректор повернувся до нього.

— Вона, може, й каже «цукор», але має наувазі «су...»

Чарівники пригнулися. Ридикуль примудрився себе спинити.

— От хрін, — жалюгідно сказав він. Лайливі слова дружно розсілися на його капелюсі.

— Вони вас уподобали, — сказав Декан.

— Ви їхній таточко, — сказав Лектор із Новітніх рун.

Ридикуль нахмурився.

— Ви, хол... хлопці, припиніть кепкувати зі свого Архіректора і чо... чемно розберіться, що відбувається, — сказав він.

— У вас добре виходить, — сказав Лектор із Новітніх рун, — так і продовжуйте.

— Хрін, хрін, хрін, — сказав Архіректор. — Цукор, цукор, цукор. Бляха, бляха, бляха.

Він потрусив головою.

— Жодної користі, це й на дрібку не полегшує мої почуття.

— В усякому разі, це очищує повітря, — сказав Скарбій.

Вони вперше завважили його присутність. Вони поглянули на рештки візка.

— Речі розбухають, — сказав Ридикуль. — Речі оживають.

Вони озирнулися на раптово знайомий виск. Ще дві корзини на коліщатах торохтіли через площу за воротами. Одна була повна фруктів. Друга була наполовину повна фруктів, а на другу — малим писклявим дитям.

Чарівники дивилися, роззявивши рота. Потік людей нісся чвалом за візками. З незначним випередженням, розсікаючи ліктями повітря, відчайдушні й цілеспрямовані жінки важко протупали повз ворота Академії.

Архіректор схопив повного чоловіка, який бадьоро гримкотів услід натовпу.

— Що сталося?

— Я просто навантажував трохи персиків у цю козлину, коли вона скочила й помчала на мене.

— А що з дитиною?

— А я звідки знаю! В цієї жінки була одна корзина, і вона купила в мене трохи персиків, і потім...

Вони всі обернулися. Корзина проторохтіла з провулка, побачила їх, кмітливо розвернулася і рвонула з місця через площу.

— Але чому? — спитав Ридикуль.

— Вони такі зручні, щоб класти речі, правда? — сказав чоловік. — Я узяв їх, щоб возити персики. Знаєте, вони товчуться.

— І вони всі йдуть в одному напрямку, — сказав Лектор із Новітніх рун, — хтось іще це помітив?

— За ними! — загорлав Декан. Решта чарівників, надто спантеличені, щоб сперечатися, потупали за ним.

— Ні, — почав Ридикуль і виявив, що це безнадійно. І він втрачає ініціативу. Він обережно сформулював найпристойніший бойовий клич за всю історію евфемізмів.

— Цукровий хрін на вашу бляху! — загорлав