Читати книгу - "Жнець, Террі Пратчетт"

152
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 46 47 48 ... 72
Перейти на сторінку:
він і побіг за Деканом.

* * *

Білл Двері працював увесь довгий важкий полудень в голові валки в’язальників і снопувальників.

Аж поки почувся крик, і чоловіки потяглися до живоплоту.

Велике поле Яго Злокопача було праворуч із іншого боку. Його наймити в’їздили на Комбінованій Жниварці у ворота.

Білл приєднався до інших, які сперлися на живопліт. Вдалині було видно постать Калача, що роздавав вказівки. Наляканий кінь задкував у голоблях. Коваль вліз на маленьке металеве сидіння всередині механізму й узяв віжки.

Кінь рушив уперед. Розбризкувальні трубки розгорнулися.

Полотняні простирадла почали обертатися, і, напевно, обертався рифлений шнек, але це не мало значення, бо десь почувся «клац», і все зупинилося.

Із натовпу біля живоплоту почулися крики: «Вилізь подої її!», «Одна була, та й та загула», «Ще два пенси, й віслюк у подарунок!» й інші традиційні дотепи.

Калач зліз, пошепки поспілкувався зі Злокопачем і його людьми і потім зник на мить у механізмі.

— Воно ніколи не злетить!

— Завтра телятина здешевіє!

Цього разу Комбінована Жниварка пройшла кілька футів до того, як одне обертальне полотнище роздерлося і згорнулося. До того часу деякі зі старших чоловіків при живоплоті склалися навпіл від сміху.

— Старе залізяччя, шість пенсів за купу!

— Тягни іншу, ця скапутилась!

Калач знову зліз. Віддалене тюкання долинало до нього, поки він відв’язував полотнища й замінював їх на нові; він на нього не зважав. Не відриваючи погляду від сцени на протилежному полі, Білл Двері витягнув із кишені точило й почав гострити косу, повільно й розважно.

Крім віддаленого клацання ковалевих інструментів, вжжик-вжжик точила по металу було єдиним звуком у важкому повітрі. Калач заліз назад у Жниварку і кивнув чоловікові, який вів коня.

— Наша пісня гарна, нова!

— Ще не всі жаби від сміху луснули?

— Стуліть пельки...

Крики урвалися.

Півдюжини пар очей простежили за Комбінованою Жниваркою до поля і дивилися, як вона розверталася навколо краю зораного поля, дивилися, як вона знову рушає назад.

Вона прокладала повз них, зворотноколивальна й обертальна. На іншому краю поля вона акуратно розвернулася. І знову продзижчала повз них.

За якусь часину один із глядачів сказав похмуро:

— Вона ніколи не приживеться, от згадаєте мої слова.

— Твоя правда. Хто захоче прилад типу цього? — сказав інший.

— Точно, вона всього лише ніби величезний годинник. Нічого робити не може, крім як ганяти туди-сюди полем...

— ...дуже швидко...

— ...зрізаючи збіжжя, як оце, і обмолочуючи зерно...

— Вона вже пройшла три ряди.

— Бий мене грім!

— Заледве видно, як рухаються частини! Що ти про це думаєш, Білле? Білле?

Вони роззирнулися.

Він уже наполовину пройшов другий ряд, все прискорюючись.[39]

* * *

Панна Літунка ледь-ледь прочинила двері.

— Так? — сказала вона підозріливо.

— Це Білл Двері, панно Літунко. Ми принесли його додому.

Вона прочинила двері ширше.

— Що з ним сталося?

Два чоловіки незграбно запхалися всередину, намагаючись підтримувати постать, на фут вищу за них. Вона звела голову й безтямно примружилася на панну Літунку.

— Не знаю, що на нього найшло, — сказав Герцог Піддупний.

— Працював, як чортяка, — сказав Вільям Чіп, — він добряче відробляє свої гроші, панно Літунко.

— Тоді в цих краях це буде новина, — сказала вона кисло.

— Туди-сюди полем, як скажений, щоб обставити штуку-дрюку Неда Калача. Знадобилося четверо нас, щоб в’язати за ним снопи. Майже-таки побив її.

— Покладіть його на софу.

— Ми казали йому, що він забагато робить на цьому сон...

Герцог витягнув шию, щоб роззирнутися по кухні, просто на випадок, якщо скарби й коштовності валяються тут у шухлядах шафи.

Панна Літунка перехопила його погляд.

— Впевнена, що казали. Дякую. Тепер, я гадаю, ви хочете йти додому.

— Якщо є щось, що ми можемо зробити...

— Я знаю, де ви живете. І ще ви не платили тут жодної ренти за п’ять років. До побачення, пане Чопе.

Вона провела їх до дверей і зачинила їм перед носом, а потім обернулася.

— Що в біса ти робиш, пане-так-званий Білле Двері?

— Я ВТОМИВСЯ, АЛЕ ВОНА НЕ ЗУПИНЯЛАСЯ.

Білл Двері схопився за свій череп.

— ТАКОЖ ЧІП ДАВ МЕНІ СМІШНИЙ ЗБРОДЖЕНИЙ НАПІЙ ІЗ ЯБЛУЧНОГО СОКУ ЧЕРЕЗ СПЕКУ, Й ТЕПЕР Я ЗЛЕ ПОЧУВАЮСЯ.

— Я не здивована. Він жене його в лісі. Яблук там хіба половина.

— НІКОЛИ РАНІШЕ Я НЕ ПОЧУВАВСЯ ЗЛЕ. ЧИ ВТОМЛЕНИМ.

— Це частина того, щоб бути живим.

— І ЯК ЛЮДИ ЦЕ ВИТРИМУЮТЬ?

— Ну, зброджений яблучний сік допомагає.

Білл Двері сидів, похмуро втупившись у підлогу.

— АЛЕ МИ ЗАКІНЧИЛИ ПОЛЕ, — сказав він із нотками тріумфу, — УСЕ ПОВ’ЯЗАНО В СНОПИ ЧИ ЯКОСЬ ІЩЕ.

Він знову схопився за череп.

— А-АХ.

Панна Літунка зникла в кухні. Почулося скрипіння насоса. Вона повернулася із вогкою фланеллю й склянкою води.

— В НІЙ ТРИТОН.

— Свідчить про чистоту, — сказала панна Літунка, виловлюючи амфібію і випускаючи її на кам’яні плити, де вона драпанула в тріщину.[40]

Білл Двері спробував встати.

— ТЕПЕР Я МАЙЖЕ РОЗУМІЮ, ЧОМУ ДЕЯКІ ЛЮДИ БАЖАЮТЬ ПОМЕРТИ, — сказав він, — Я ЧУВ ПРО БІЛЬ І СТРАЖДАННЯ, АЛЕ ДО ЦЕЇ ДНИНИ ВПОВНІ НЕ РОЗУМІВ, ЩО ВОНИ МАЛИ НА УВАЗІ.

Панна Літунка прозирнула крізь запилене вікно. Хмари, які збиралися від полудня, нависли над пагорбами, сірі з жовтими пасмугами. Спека тисла, мов кліщі.

— Велика гроза насувається.

— ВОНА ЗІПСУЄ МІЙ ВРОЖАЙ?

— Ні. Він висохне згодом.

— ЯК ТАМ ДИТЯ?

Білл Двері розтулив долоню. Панна Літунка звела брови. Там була золота колба, верхня чаша майже порожня. Але вона зблиснула в полі зору й зникла.

— Як ти дістав його? Він же нагорі! Вона тримає його, ніби... — вона затнулася, — ніби хтось тримає щось дуже міцно.

— ВІН ВСЕ ЩЕ ТАМ. АЛЕ ВІН ТАКОЖ І ТУТ. АБО БУДЬ-ДЕ. ЦЕ ТІЛЬКИ МЕТАФОРА, ЗРЕШТОЮ.

Панна Літунка усвідомила слабке відлуння в голосі, ніби слова водночас вимовляли дві людини майже синхронно, але усе ж не зовсім.

— Як довго це триватиме?

— ПИТАННЯ КІЛЬКОХ ГОДИН.

— А коса?

— Я ДАВ КОВАЛЕВІ СТРОГІ ВКАЗІВКИ.

Вона нахмурилася.

— Я не кажу, що юний Калач поганий хлопець, але ти впевнений, що він усе виконає? Це занадто — просити від такої людини, як він, знищити таку штуку, як ця.

— В МЕНЕ НЕ БУЛО ВИБОРУ. МАЛЕНЬКЕ

1 ... 46 47 48 ... 72
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жнець, Террі Пратчетт», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Жнець, Террі Пратчетт"