Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

слухає його звуки і голоси. Решта — марнота.

— Я бачив, як обов’язок змагався з переляком — природним страхом живої істоти перед смертю. Я був нею. Я випромінював її, вони це знали. Не всі здатні пересилити себе... Все давно вже позаду... Я маю привілей розмовляти зараз з тобою. Мене врятували лікарі і сновидіння, що переносили мене в ліс, де я досхочу дихав просякненим хвоєю повітрям. Їх ошелешило, на що здатний людський організм. Їм не розказували про це. Воно й зараз приходить... Я сплю чотири години. Виходжу надвір, сідаю на лаву і дивлюся на зоряне небо. Сліпець, я бачу, як сяють зорі. З темряви виринає пес, вкладається і лежить. Йому, як і мені, не спиться. Я нагинаюся і куйовджу його хутро. Світанки варті, щоб їх зустрічати благоговійним мовчанням. Це моя молитва. Мій отченаш. Вдень я приходжу сюди.

Він відмовився від допомоги.

— Я звик все робити самостійно. Ти просто йди поруч. І говори. Це для мене достатня винагорода.

— Я не сподівалась, що ми зустрінемось.

— Не сподівалась зустріти мерця, який ходить, базікає і, попри все, подібний до того хлопця, нестямно закоханого в тебе?

— Ти змінився, але той юнак залишився такий самий.

— Смерть править відкупне. Щось, що рідне тобі. Близьких людей, дорогі тобі речі. Якусь частинку тебе. Вона проникає в тебе, нищить тебе зсередини.

Ми зайшли до його кімнати.

— Ось, — він добув з-під подушки зошит. — Я завжди тримаю їх там. Поштові марки розвіювали мене.

— Мовчи. Не говори.

— Ось вона. «Мирний атом»... — Він провів по ній пальцями. — Колись я виміняв її за набір орхідей — задовго до того, як спізнав його мирність на собі. Orquideas cubanas.

Його лице на секунду закамʼяніло.

— Ми були не першими і не другими. Коли нас перекинули туди, тих, котрі побували там перед нами, вже не було. Дозиметри зашкалювали. Ми — прокажені нашої епохи, відпадки її карколомних досягнень.

Микола замовк.

— Грою на акордеоні я відганяю смерть. Вона не наважується підступити до мене.

Вечірнє сонце лягало на вишиту серветку.

— Це звідти.

Він повернув голову:

— І це теж.

Його рука з закасаним рукавом сорочки намацала виплетену з тонкої лози плиску:

— З Полісся.

Він поставив її назад під герань, зелені локони якої спадали до пофарбованої в темно-коричневий колір підлоги.

— Подивись, як вона славно цвіте, — він торкнувся пальцями до пелюсток. — Коли я наближаюсь до неї, я чую, як тремтять листки та пелюстки.

Якийсь час він працював у цеху, де разом з іншими незрячими складав картонну тару для харчових продуктів. Потім цех закрили. Поступово навчився бачити без очей:

— Я знову зажив повноцінним життям. Колись я починав ходити до музичної школи, по багатьох роках забуті навички раптом стали в пригоді. Трохи слуху і наполегливості.

Я залишалася в нього, більшість часу ми проводили разом. Я прала йому речі.

Це не була любов.

Ми обоє розуміли це — він і я.

Одного разу, коли я знову прийшла до нього, кімнатка стояла замкненою. Я посиділа на лаві перед будинком. Коли я вдруге спробувала достукатися, відчинились сусідні двері.

— Миколи немає.

— Ви не скажете, де він?

— Не знаю.

— Він кудись поїхав?

— Гадки не маю, — чоловік знизав плечима.

Я розвернулася йти.

— Стривайте, він щось залишив. Для Вас.

— Для мене?

— Авжеж, для Вас. Ви ж та сама жінка?

Я взяла пакунок.

— Він щось сказав?

— Попросив передати Вам, коли Ви прийдете.

Коли я відкривала зошит, вивільнивши з газети, в яку його було загорнуто, з-поміж сторінок випала марка. Густо списані сторінки — то великими, то дрібними літерами. Рядки лягали нерівно, слова набігали одні на одні.

«Мирний атом»... Я підняла його і вклала назад.

— Антоне...

Я бігла, мов божевільна.

— Антоне, ти чуєш мене?!

Вітер шмагав у лице, шарпав волосся, забивав подих, не пускав уперед.

Гнув дерева і зривав церати з людських балконів.

Я злилась на себе і на нього.

Зупинялась і знову бігла, а мені здавалося, наче стою на одному місці.

Ми бігли вдвох: я і та дівчинка, яка ще не народилася.

Я не вірю у сни.

— Антоне, скажи, що все це неправда.

Вітер відносив крик, заглушував нелюдським завиванням.

Зойк жінки, яка опинилася наодинці з власним розпачем. Він відбивався від мурів, змішувався з відлунням кроків, сплітався в нерозплутний клубок і так котився вулицями спорожнілого, наче раз і назавжди вимерлого міста.

— Антоооонеееееееееееее......

Закладка

Завалував пес, а тоді загупали чоботи.

Зараз із темряви випірне мобільна група. Цей сценарій повторюється щоразу.

— Що сталося?

— Та ось пробивається туди, — той, хто затримав мене, киває на інший бік колючого дроту.

Там, куди він показує, темрява.

— Ваші документи.

Я простягаю потріпану книжечку.

Так вони переконуються, що я — не привид.

Довго роздивляються, присвічуючи ліхтариком; шелестять туди-сюди сторінками. З особливою прискіпливістю вивчають фотографію, спрямовуючи світло то на моє лице, то в паспорт.

«Вам уже сорок п’ять».

Давно вже сорок п’ять.

Вони вагаються, а тоді закривають і віддають.

Я не лічу років.

Сорок.

Пʼятдесят.

Тисяча.

Це нічого не змінює.

Час втратив значення.

Одного дня ми з’являємося на світ.

Життя прекрасне.

Згодом завжди здаватиметься, що саме так і було.

Коли полум’я гасне, я черкаю сірником об коробку.

Навколо мокрінь. Листки журавлини, слизькі від вологи, блищать, коли по них ковзає світло. Мжичка затягнула світ густою запоною.

Я вклякаю, черкаю знову і знову, сірник за сірником, доки котрийсь спалахує. Я затуляю його долонею.

* * *

— Туди не можна.

Я чув це сто тисяч разів. Кожного разу вони торочать те саме. Інколи мене на добу-дві затримують «до зʼясування обставин»; потім усе одно відпускають. У водонепроникних плащах з накинутими капюшонами вони скидаються на ченців.

Вічність оявнюється незліченними голограмами, наче квітка пелюстками. Час — розгортка, стискання і розтискання, зондування властивостей, спроба пофрагментувати безмежність.

Явне — проекції, утворені його зіткненням з простором, зображення спрямованої на екран нескінченності. Лабіринт, в якому множинність відгалужень прокидає і підживлює віру в можливість виходу. Десь там, у кінці, світ. До нього веде смужка світла. Ми балансуємо на ній, мов на линві.

Осягненню надається те, що зриме. Що можна побачити, почути, відчути. Простір подібний до стисненої пружини, що раптово випрямилась. Теорія Великого Вибуху оголила межі пізнання. Експеримент добіг кінця. Пастка заклацнулася.

* * *

То була вкрай непевна затія. Описи