Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

конструкцій, здійснені піонерами часових переміщень, виглядають зворушливо і наївно. Без них, однак, нічого не вийшло б. Хоча на той момент сформульовані ними теорії здавались проривом, насправді все щойно починалося.

Чого ми прагнули? Сісти в автомобіль і, завівши мотор, доводити, що він їде? В чому ми хотіли переконатися? Що два плюс два дасть чотири?

Своєю інфантильністю ми загнали себе в глухий кут, де протупцювали б іще тисячу років. Чи варто було для виправлення поодиноких неточностей гайнувати незмір зусиль? Ми побачили себе, взявши проби власної юності, та що це в підсумку дало?

Сотні років час сприймався лінійно — якщо ним можна просуватись вперед, гадали ми, мусить існувати можливість зворотного руху. Тоді як жаданий апарат уже працював і був частиною нашої загальної недосконалості.

Людська памʼять коротка, памʼять спільноти непевна. Ми вимагали переконливих доказів, нам волілося чогось істотнішого, вільного від різнотлумачень. І навіть тоді, коли було здійснено перші вояжі, наше уявлення про час ще довго не зазнавало змін. Ми перебували в полоні казки, що народилася з наших обмежених можливостей.

* * *

Різкий голос виводить мене з задуми. Вони дивляться докірливо, без осуду, з нерозумінням.

— Нащо Вам це?

Вони ставляться до мене тактовно, діляться непоказним провіантом з сухих пайків — м’ясних консерв, овочевих паштетів. З бляшанки згущеного молока всміхається лице з русявим волоссям і блакитнішими за небо очима. Я силкуюся пригадати, де зустрічав його раніше. Роблю ковток і вслухаюся, як тепло поширюється судинами.

На шворці під стелею гриби. Вони скидаються на гірлянди з усохлих прикрас. Коли вони підморгують з-під опалого листя, граються в хованки між високих травин на галявинах, їм годі опертися.

Маслюки, підберезники, заячі губки — їх ніхто не торкається. Той, котрий збирав їх, чистив, а потім дбайливо нанизував, знав, що залишить їх тут. Ніхто не приймав того, що сталося. Надто раптовий розрив, не прорахований жодною симуляцією, — таке неможливо передбачити. А може, все було, навпаки, прораховано, й поразка — частина експерименту, його відправний пункт. Звідси ніхто нічого не забирає.

Вони остерігаються — лісу, грибів, ягід. Намагаються зайвий раз не покидати приміщення. Вода тут на вагу золота, її постачають їм у спеціальних баках, дарма що її повно навколо.

Я виходжу надвір. Сонце ще за верхівками дерев.

Я нахиляюся і зачерпую ранкову росу.

Вони заціпеніло спостерігають, як я вмиваюся.

На початках, затримуючи мене, вони поводилися напружено, шкіра на їхніх вилицях тривожно напиналася, а їхні руки тримали коротку, наче її обтяли, зброю.

Ворог — не я. Ворог — невидимий, куля не візьме його, їм це добре відомо. Вони міцніше стискають руків’я.

Один з них не витримав. Першокласний кухар. Вони не вловили нічого підозрілого. Чоловʼяга провів їх на ґанок — він завжди благословляв їх яким-небудь дотепом. Такому на роду призначено збадьорювати товариство. Вони не пригадували жодного разу, коли б журився. Ніхто не вмів розвеселити, як він.

«От що я вам скажу».

Нічого не скаже.

І йому ніхто нічого не скаже — ні цього, ні чого-небудь іншого.

Стосик актів, зданих невдовзі в архів.

Жодної зачіпки, яка бодай щось пояснювала б.

Ніхто нічого не почув.

Коли вернулися, вхід був замкненим. Гупали в подвійний метал, торсали клямку, колупалися в замку, зазирали у вікно, намагаючись що-небудь роздивитися, врешті виважили двері.

Тіло лежало на підлозі, ще тепле. І обід на плиті.

Його улюбленим коником був ресторан, який лаштувався відкрити, вийшовши в дембель. Він розповідав їм про інтерʼєр і меню.

Відшліфував усе до найменшої деталі.

Ніхто не приторкнувся до страв.

* * *

— Що вам там треба?

Я не подібний до тих, кого ласить брухт і покинуті в поспіху чужі речі. Таке відразу помітно. А зір у них, навіть якби вони не знали мене, набитий.

Вони навчилися розрізняти голоси птахів.

Засинають під виття вовків, які повернулись сюди. Спершу це їх виводило з себе, вони випускали в темряву чергу, вовки вмовкали.

Кілька разів на добу вони здійснюють рутинний обхід. Я міг би уникнути їхньої пильності.

Перед тим, як їх відрядили сюди, вони пройшли інструктаж; кожний поставив свій підпис — силоміць сюди давно вже нікого не посилають.

Самоліквідація не допускалася.

Вони намагаються відволіктися і думати про щось інше.

Ніхто не контролює, якою мірою тут дотримуються приписів.

Вони несуть службу сумлінно, проте ніч є ніч.

Вони більше не тривожаться, не через мене; я марно завдав їм клопоту, відволікши від дурня, в якого ріжуться, гайнуючи час. Декотрі впізнають мене.

Їх цікавить, як там, звідки я. Ловлять кожне слово, багато разів перепитують, мовби не вірячи, що воно десь ще існує, нормальне життя. Їм не вільно відлучатися.

Іноді я беру один-другий лист і в найближчому містечку вкидаю в поштову скриньку.

Вряди-годи виконую їхні невеличкі прохання. Якось один із них замовив жуйки. Він поплескав себе по кишенях, розчаровано розвівши руками. Складно пояснював, а я терпляче запам’ятовував. Його опис виявився настільки точним, що мені не склало труднощів знайти той кіоск. Я міг купити їх будь-де, проте я зробив так, як він попросив. Я знаю, що це таке, коли тебе про щось просять. Іншого разу може не настати.

Симпатична темноволоса дівчина; коли вона усміхнулася, відчинивши віконце, я зрозумів, чому він приходив сюди. На його місці я б теж купував тут що-небудь — будь-що: жуйки, цигарки, чіпси...

Дівчина ледь здивувалася, викладаючи на прилавок продовгуваті брикетики. Я забрав геть усі. Вона обернула до мене калькулятор, я витягнув гаманець і розрахувався. Решти не взяв. Вона залишила її лежати на прозорій пластиковій монетниці з рекламою американських цигарок. Схоже, вона щось відчула, а може, здогадалася.

Я вже ступив кілька кроків, як почув її голос: «Якщо бажаєте, я можу замовити більшу партію». Я завагався. «Але тільки якщо Ви точно прийдете».

Коли я опинився в них наступного разу, його вже відкликали. Я запитав, чи не повідомляв він адреси. Вони не обмінюються адресами. Це не те місце, де народжується побратимство.

Я намагаюся вдовольнити їхню допитливість.

Коли вугілля, яке їм постачають, геть неякісне, розповзається їдкий дим. Деревини, якої повно навколо, вони не торкають.

Кожен колись переходить через це випробування.

Смерть дивиться у вічі.

Тут усе заражене вірусом, від якого не існує вакцини.

Вони служать тут по півроку, інколи довше. Вдруге їх сюди не відряджують.

* * *

Ото й уся непоказна розкіш — карти і телевізор з екраном завбільшки в блокнот.

Коли прилад зненацька оживає, вони підкручують звук. Для них це справжнє свято.

Ретранслятори за кілька десятків кілометрів