Читати книгу - "Додому"

до ніг.

— Проблеми, красунчику? — запитав Зорра.

— Персикова спідниця з оранжевими туфлями-човниками?

— Зорра може впоратися з завданням.

— Радий, що Зорра так вважає.

Зорра повернув голову назад до будинку. При цьому його перука залишилася нерухомою.

— Чого ми чекаємо, красунчику?

Я не вірю в інтуїцію, і відчувати щось — це не зовсім правильно. Проте я не відкидаю цілковито того, що відчуваю.

— Це видається занадто легким.

— А, — сказав Зорра, — занюхав пастку.

— Занюхав пастку?

— Англійська — це друга мова Зорри.

Ми обернулися до будинку.

— У нас одна мета, — сказав я.

— Твій родич, так?

— Так, — я обдумував різні версії. — Якби ти був Гладким Ґанді, ти тримав би Ріса тут?

— Можливо, — відповів він. — Або, може, Зорра заховав би його, і якби лихий хлопець на кшталт Уїна прийшов по мене, я міг би контролювати ситуацію.

— Саме так, — мовив я.

Ми зустрілися багато років тому, коли Зорра був по той бік барикад, заклятим ворогом. Урешті я вирішив зберегти Зоррі життя. Сам не знаю, чому. Може, інтуїція? Тепер Зорра вважає, що він навіки в боргу переді мною. Есперанса порівнювала цю ситуацію зі сценарієм у професійному реслінгу, коли поганий боєць виявляє доброту до хорошого, стає добрим і улюбленцем фанатів.

Я обмірковував різні варіанти, коли двері будинку відчинились. Я не рухався. Я не вихопив пістолет. Я стояв і чекав, доки хтось не з’явиться у дверях. Минуло п’ять секунд. Відтак десять.

А тоді звідти вийшов Гладкий Ґанді.

Ми з Зоррою стояли за кущами. Гладкий Ґанді обернувся в напрямку до нас, усміхнувся й помахав рукою.

— Він знає, що ми тут, — сказав Зорра.

Зорра — майстер очевидних спостережень.

Гладкий Ґанді спокійно рушив до нас. Зорра подивився на мене. Я похитав головою. Як уже зазначалося, Гладкий Ґанді точно знав, де ми. Я на мить замислився. Ми обережно наближались, але це безлюдна дорога. Якщо Гладкий Ґанді виставив своїх людей, — зрозуміло, що він саме так і вчинив, вони бачили б, як ми повертаємо на цю дорогу.

Побачивши мене, Гладкий Ґанді знову помахав.

— Вітаю, містере Локвуд. Ласкаво прошу!

— Він знає твоє ім’я, — нахилився до мене Зорра.

— Твоє тренування в «Моссад» справді вражає.

— Зорра нічого не пропускає.

Гладкий Ґанді міг дізнатися, хто я, сотнями різних шляхів. Він міг застосувати якісь складні хакерські схеми, але сумніваюся, що це було б необхідно. Він знав ім’я Майрона. Ми з Майроном бізнес-партнери й найкращі друзі. Він також знав про Ріса, Патріка та викрадення. Він міг пошукати зовсім трохи й дізнатися про мої особисті зв’язки.

Або, що ймовірніше, йому міг сказати Ріс.

Так чи інакше, тепер ми тут.

Зорра повільно відхилив обшивку підбора.

— Який наш план, красунчику?

Я перевірив на мобільному, чи двоє інших наших хлопців досі стоять по периметру. Вони там. Ніхто їх не прибрав. Гладкий Ґанді неквапливо йшов до нас. Він повернувся обличчям до сонця і вишкірився.

— Зачекаємо і подивимось, — сказав я.

Я витягнув зброю — «Дезерт Іґл» калібру 50 АЕ. Побачивши її, Гладкий Ґанді зупинився. Він видавався засмученим.

— Немає потреби в цьому, містере Локвуд.

Я «занюхав» пастку, чи не так? Чи знав він, що італійці спробують вистежити його через гру? Він їм дозволив? Очевидно. Багато хто гадає, що в таких речах я не помиляюся, що я такий небезпечний професіонал, що навіть сама смерть обминає мене. Зізнаюся, що я роблю все, щоб заохочувати, підсилювати й роздмухувати таку мою репутацію. Я хочу, щоб мене боялися. Хочу, щоб ви зіщулювалися щоразу, як заходжу в кімнату, бо не знаєте, що я далі можу зробити. Проте я не настільки наївний, аби самому вірити в те, що про мене пишуть, якщо хочете знати. Неважливо, наскільки ви є професіоналом, бо снайпер може вас прибрати.

Як сказав колись один з моїх ворогів: «Ти знаєш свою справу, Уїне, але ти не куленепробивний».

Я намагався бути обачним, але завдання на кшталт цього потребують певної стрімкості. Ніхто не стежив за нами в аеропорту, це я знаю. Проте Гладкий Ґанді знав, що ми тут.

— Нам треба поговорити, — сказав Гладкий Ґанді.

— Гаразд, — відповів я.

— Ви не проти, якщо я називатиму вас Уїн? — розвів він руками.

— Проти.

На його обличчі все ще була усмішка. В моїх руках усе ще був пістолет. Він глянув на Зорру.

— Вона має бути присутньою під час розмови?

— Ти кого назвав «вона»? — вихопилось у Зорри.

— Що?

— Для тебе, красунчику, Зорра схожий на жінку?

— Е-е… — На це не може бути вдалої відповіді.

Я здійняв руку. Зорра трохи заспокоївся, так би мовити.

— Ви обоє можете розслабитися, — промовив Гладкий Ґанді. — Якби я хотів, щоб ви померли, ви б уже були мертвими.

— Неправильно, — сказав я.

— Перепрошую?

— Ви блефуєте, — відповів я.

Гладкий Ґанді досі всміхався, але я помітив, що усмішка затремтіла.

— Ви знаєте, хто я, — почав я. — Це потребувало небагато зусиль із вашого боку. Мабуть, один з ваших людей стежив за аеропортом, а інший — за дорогою. Моє припущення: це той бородатий чоловік у «Пежо».

— Зорра знав це! — сказав Зорра. — Ти мав дозволити мені…

Я його знову зупинив, піднісши руку.

— Ви стежите за нами, — вів далі я, — але це не означає, що у вас є достатньо професійний снайпер, який влучив би у нас із такої відстані. Тут є двоє моїх людей. Якби ви когось виставили, вони це знали б. Інші ваші люди всередині. Троє, якщо точно. У жодного немає далекобійної зброї, націленої на нас. Ми б це помітили.

Усмішка ще більше затремтіла.

— Здається, ви дуже впевнений у собі, містере Локвуд.

— Я можу помилятися, — знизав я плечима. — Але шанси на те, що у вас заховано досить вогнепальної зброї, щоб прибрати одразу нас чотирьох до того, як ви помрете, є мізерними.

— Ви відповідаєте своїй репутації, містере Локвуд, — повільно заплескав у долоні Гладкий Ґанді.

Репутація. Розумієте, що я мав на увазі під заохоченням, підсиленням та роздмухуванням?

— Я сказав би, що це все зайшло в глухий кут, — мовив Гладкий Ґанді, — але ми обидва бувалі чоловіки. Я вийшов сюди, щоби поговорити. Я вийшов сюди, щоб ми могли домовитися й закінчити цю справу.

— Мені нема ніякого діла до вас, — сказав я. — Мені байдуже до вашого бізнесу.

Звісно, його бізнес передбачав насильство й жорстке ставлення до підлітків. Зорра скривився так, ніби показував, що йому, мабуть, є таки до цього діло.

— Я прийшов по Ріса, — сповістив я йому.

— Це ви вбили трьох моїх людей, — усмішка зникла з лиця Гладкого Ґанді.

Тепер моя