Читати книгу - "Ностромо. Приморське сказання"

б так легко досягти, — вів він далі, — цю мету, яку, свідомо чи ні, я завжди плекав у своєму серці — з того дня, коли ви так гостро збили мені пихи якось у Парижі, ви ж пам’ятаєте.

Легка усмішка ледь торкнулася кутика її вуст з його боку.

— Знаєте, ви були жахлива, така собі Шарлотта Корде у шкільній формі: запекла патріотка. Гадаю, ви могли б заколоти Ґусмана Бенто ножем!

Вона перервала його:

— Ви робите мені забагато честі.

— У всякому разі, — в його голосі зненацька зазвучала ущиплива легковажність, — ви могли б послати мене прирíзати його без жодних докорів сумління.

— Ah, par exemple![155] — пролепетала вона вражено.

— Ну, — насмішкувато доводив він, — ви ж тримаєте мене тут, змушуючи писати жахливі нісенітниці. Жахливі для мене! Це вже вбило мою самоповагу. І вам же зрозуміло, — вів він далі, тепер злегка кепкуючи, — що Монтеро, в разі його перемоги, поквитається зі мною в той єдиний спосіб, у який така скотина лише й може поквитатися з людиною інтелігентною, котра тричі на тиждень зволила називати його gran' bestia. Інтелектуальна смерть — це одне, але на журналіста такого рівня, як я, чатує ще й інша смерть.

— У разі його перемоги! — замислено промовила Антонія.

— Здається, ви задоволені тим, що моє життя висить на волосинці, — відгукнувся Деку з широкою посмішкою. — А інший Монтеро, отой «мій брат і повірник» з прокламацій, отой guerrillero — хіба я не писав, що за часів Рохаса[156] він приймав у відвідувачів верхній одяг і переміняв тарілки в нашій паризькій дипломатичній місії — у перервах між шпигуванням за нашими біженцями? Він утопить оту святу правду в крові. У моїй крові! Бачу, це вас шокує, чому? Це просто уривочок біографії одного з наших видатних діячів. Що він зі мною зробить, як гадаєте? На Пласі, за рогом навпроти входу до Арени биків, є монастирський мур. Знаєте? Там двері з написом Intrada de la Sombra[157]. І це, мабуть, невипадково! Саме там віддав Богу свою англо-південноамериканську душу батько нашого господаря. І зауважте, він міг утекти. Чоловік, який б’ється зі зброєю в руках, має право втекти. Якби ви турбувалися про мене, то послали б мене з Барріосом. Я б з величезним задоволенням тримав у руках одну з тих гвинтівок, у які вірить дон Хосе, маршируючи в лавах бідних пеонів та Indios, які нічого не відають ні про логіку, ні про політику. Найбезнадійніші сподівання на найбезнадійнішу армію у світі гарантували б більшу безпеку, ніж ті сподівання, заради яких ви змушуєте мене залишатись тут. Коли ти воюєш, то маєш право відступити, але не тоді, коли витрачаєш час на під’юджування бідних невігласів і дурнів убивати та вмирати.

Його голос і далі звучав невимушено, а вона, ніби не помічаючи його самого, стояла нерухомо, злегка стиснувши руки, і віяло спочивало в її переплетених пальцях. Він трохи зачекав і враз кинув з якимось комічним розпачем:

— Піду стану до стінки.

Навіть після цієї заяви вона не поглянула на нього. Її голова не ворушилась, застиглим поглядом вона вперлася в будинок Авельяносів, пощерблені пілястри та зруйновані карнизи якого, як і весь його занепад гідності, зараз приховувала сутінь, що оповивала вулицю. Антонія стояла незворушна, лише її вуста, ворухнувшись, промовили:

— Мартіне, ви доведете мене до сліз.

Він хвильку помовчав, приголомшений, переповнений тим щастям, яке межує з благоговінням, навколо його рота ще не розгладились насмішкуваті зморшки, в очах стояв недовірливий подив. Вартість слів залежить від того, хто їх вимовив, бо нічого нового чоловік чи жінка сказати не можуть, — і він найменше міг повірити, щоб ці слова вимовила Антонія. Він ніколи не доходив з нею такого повного порозуміння за весь час їхніх стосунків, які зводились до коротких зустрічей, але не встигла вона обернутись до нього, — лише поволі, з суворою граційністю зробила перший порух, — як він почав благати:

— Моя сестра ніяк не дочекається, щоб обійняти вас. Мій батько аж не тямиться з радощів. Про матір і мови нема! Наші матері були як сестри. Наступного тижня на південь відходить поштовий пароплав — тікаймо! Той Мораґа — дурень! Такого типа, як Монтеро, можна підкупити. У нашій країні так і робиться. Це традиція — це політика. Прочитайте «Півстолітню смуту».

— Дайте бідолашному татові спокій, доне Мартіне. Він вірить…

— Я з величезною ніжністю ставлюся до вашого батька, — почав він квапливо. — Але я кохаю вас, Антоніє! А Мораґа страшенно неправильно повів цю справу. Можливо, ваш батько теж винен, не знаю. Монтеро можна підкупити. Аякже, гадаю, що йому була потрібна лише його частка цієї славетної позики на розвиток держави. Чому ті телепні з Санта-Марти не дали йому місію в Європі чи ще щось? Він дістав би платню на п’ять років уперед, та й гуляв би собі в Парижі, цей тупий жорстокий Indio!

— Цей чоловік, — мовила вона замислено, дуже спокійно сприйнявши цей вибух, — заражений марнославством. Ми маємо всю інформацію, і не лише від Мораґи, від інших також. Ще й брат його плів інтриги.

— О, так! — підтвердив він. — Звичайно, ви це знаєте. Ви знаєте все. Ви читаєте все листування, ви переписуєте всі документи — всі оті державні документи, які задумуються тут, у цій кімнаті, у сліпому пієтеті перед теорією політичної непорочності. Хіба ви не бачите прикладу Чарлза Ґулда? Rey de Sulaco[158]! Він та його копальня на практиці демонструють те, що можна було б зробити. Думаєте, він досяг успіху завдяки вірності теорії доброчесності? А всі оті залізничники з їхньою чесною працею! Звичайно, їхня праця — чесна! А щó коли годі працювати чесно, поки не нажеруться злодії? Хіба Ґулд, джентльмен, не міг підказати цьому серу Джонові Як-пак-його-звуть, що від того Монтеро можна відкупитися — від нього та всіх його негрів-лібералів, які начіплялись йому на обшиті золотими галунами рукави? Від нього треба відкупитися золотом завважки з нього самого, недоумка такого, — кажу ж вам, золотом завважки з нього самого, разом із чобітьми, шаблею, острогами, капелюхом набакир та всім іншим.

Антонія злегка хитнула головою.

— Це було неможливо, — прошепотіла вона.

— Він хотів урвати увесь куш? Так?

Тепер вона стояла навпроти нього у глибокій ніші вікна, непорушна і дуже близька. Її вуста швидко заворушились. Деку, спираючись спиною об стіну, слухав її, схрестивши руки і приплющивши повіки. Він упивався самим звуком її голосу і споглядав, яким схвильованим життям живе її горло, ніби це хвилі почуттів котяться з її серця і