Читати книгу - "Не повертай мене, Джулія Рейвен"

Глава 12.2.

Я повертаюся до клітки. Золотої клітки. Під пильний нагляд мого мучителя.

Кинута фраза Артема про причетність Яна та Ніка до мого викупу назавжди вбила в мені віру в людей. Нікому не можна вірити. Нікому.

Втретє намагаюся пристебнути ремінь, який так і норовить вислизнути з неслухняних рук. 

Після кількох тихих вказівок своїм людям, Артем відчинив двері і впевнено зайняв сидіння водія. 

Я боюся підвести голову і мимоволі зустрітися з ненависною чорнотою в очах чоловіка. У замкнутому просторі, та ще з ним наодинці — втілення всіх моїх кошмарів. Страх неприємним свербінням під шкірою нагадує про себе. Смикаючи край футболки, я опустилася на гладкий бардачок машини.

Але чоловік мовчить. І це пригнічує ще більше.

Наважуюсь подивитися на трійцю грабіжників, коли автомобіль рушає з місця. Охоронці Артема тягнуть Емму, яка брикається, у величезний позашляховик. Яна з Ніком не помічаю, схоже їх непритомними завантажили в салон. Гидке почуття зради розлилося по венах.

А якщо Артем бреше? Якщо він навмисне наговорив на братів? І Ян, адже він так щиро говорив про свої почуття.

Тільки я і чула обурення Емми. Вона б не змогла прокрутити обмін без дозволу Ніка чи Яна.

Міцно заплющила очі, бажаючи забути про них, як про страшний сон.

— Добре повеселилася, кохана? — вкрадливо цікавиться Артем, коли подвір'я потонуло у непроглядній темряві.

Я точно знаю, що правильної відповіді немає. Що б я не сказала — чоловік знайде через що розлютитися. 

Надто довго думаю. Тривалу паузу я скрасила легкою посмішкою, але вийшло зовсім погано, більше схоже на гримасу болю або оскал вмираючого собаки.

— Я не розумію про що ти, — хрипко вичавила.

— Не розумієш… — промовив чоловік задумливо, потираючи щетину на підборідді. 

Кожна хвилина очікування реакції чоловіка лягала важким тягарем на мої плечі. Господи, та скажи ти вже щось!

— Я пам'ятаю, що ти не можеш похвалитися високим рівнем інтелекту, — оманливо веселий тон Артема впереміш із таким компліментом не обіцяв нічого доброго, — доведеться тобі докладно все пояснити.

Я проковтнула заважаючий клунок в горлі і з неприхованою зневагою глянула на профіль чоловіка. Не маю сумніву, що після таких «пояснень» я місяць не зможу піднятися з ліжка.

Його обличчя спотворюється в єхидній посмішці після необачної обіцянки. Він підморгує мені і повертає погляд на дорогу, до тихого тріску стискаючи руками кермо.

Він лютує. І навряд чи контролює себе. Ще трохи і пара піде з вух та носа. 

Дивно. Але плакати не хотілося. Почуття поглинаючої апатії висушило солону вологу. Адже я все одно отримаю по повній програмі, то чому мені потрібно мовчати?

— Знову битимеш? У підвалі закриєш? Голодом моритимеш? — із викликом питаю у чоловіка та загинаю пальці, перераховуючи шалені ідеї. — Ну так не страшно. Вже це все проходили.

Артем на мить здивувався, ніби сумнівався у правильності почутого.

— Хтось трохи хоробрості набрався за тиждень?

Його питання повисло в повітрі важким докором. Наче я зробила щось дуже ганебне, і мені немає тепер вибачення за свій випад.

— Приїдемо додому, — Артем із награною ніжністю продовжував вести свій захоплюючий монолог, — утихомиримо твою пиху швидко. Не переймайся.

Я втомлено кивнула, аби він уже замовк. Яскраво представила майбутні «методики виховання» і відвернулася до вікна. 

Як же все це набридло...

Я видихнула тепле повітря на скло і вказівним пальцем накреслила серце по запотілому сліді. Примітивний символ моєї симпатії до Яна. Долонею витерла непомітний малюнок, злючись на саму себе. Ідіотка. Наївна та довірлива.

Адже в нашу першу зустріч брати шепотілись про шантаж. Я ж своїми вухами чула про це. З чого раптом Ян змінив ставлення до мене? Кохання?

Пффф, та де там. По всій видимості, мене не можна покохати. Використовувати — легко. Але не більше. 

Гнітючі думки під монотонне бурмотіння Артема гучним роєм кружляли у мене в голові.

Треба тікати. І якнайшвидше. Я мигцем глянула у бічне дзеркало, помічаючи за нами два позашляховики охорони. Якщо вистрибнути на ходу, який шанс, що вони мене спіймають?

Якраз у той момент, коли я потяглася до ручки дверей, пролунав гучний звук блокування.

— Навіть не здумай, — грізний голос Артема вдарив перевагою по моїх планах, — інакше я прострілю тобі коліна. Заповіт не забороняє мені зробити тебе калікою.

Пальці нервово стиснулися в кулаки.

Я рвано видихнула і проковтнула всі хитромудрі фрази в бік чоловіка, які так і крутилися на кінчику язика.

Нічого. Завтра втечу. Або післязавтра. 

Мені тепер втрачати нема чого. З суворою рішучістю я проїхала якусь частину дороги, поки ритмічні похитування та втома не взяли своє. І я міцно заснула.

— Не чіпай, я сам, — суворий наказ Артема проникнув у мою дрімоту, змушуючи прокинутися.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍