Читати книгу - "Гарячий незнайомець, Аріна Вільде"

Глава 22

Андрій як завжди до безумства загадковий, впевнено веде автомобіль, поки я розглядаю незнайомі мені вулиці. Містечко зовсім молоде і невелике. Тут немає метушні як в столиці, нескінченного потоку машин і голосного натовпу. Майже всі будівлі - нові, великий парк з фонтаном біля входу, який в теплу пору доби напевно виглядає красиво, скрізь затишно і розкішно, немов ми знаходимося десь за кордоном. З одного погляду видно, що в це містечко вкладаються великі гроші.

— Так куди ми їдемо? Навіщо ти привіз мене сюди? — не витримую я, бо цікавість роз'їдає зсередини.

— Конкретно сюди я привіз тебе щоб смачно поїсти і випити по келиху доброго вина. Вірніше, ти будеш пити вино, а я каву, — посміхається Андрій, паркуючись біля ресторанчика.

Виглядає він трохи нервово, наче збирається повідомити те, що мені зовсім не сподобається. І його поведінка передається і мені. Я боюся сказати або зробити щось, що йому не сподобається, сіпаюся кожен раз коли він заводить нічого не значущу розмову, тому що очікую що ось зараз він скаже: Настя, нам було добре разом, але сьогодні наш останній день удвох, давай залишимося друзями.

Через страх бути покинутою, я навіть не відмовляюся від великої кількості страв, які замовляє Андрій, незважаючи на те, що всього півгодини тому поснідала.

— Як тобі місто?

— Красиве і будинок ваш сподобався, дуже затишно і просторо.

— Його збудували на замовлення батьки. Ми всією сім'єю близько трьох місяців вигадували проект і намагалися віджати собі якомога більше особистого простору. Я хотів кімнату під мансардою, але вона дісталася братові. Пам'ятаю я сильно образився і кілька днів ні з ким не розмовляв. А ось та будівля навпроти належить моєму дядькові, вона ще не відкрилася, там продаються торгові площі, подумую може викупити невелике приміщення в розстрочку.

— Ясно...

Я дивлюся через вікно на скляну двоповерхову будівлю, намагаючись зрозуміти навіщо Андрію там торгова площа. Невже вирішив повністю змінити свій вид діяльності?

— Тут невелике населення, порівняно зі столицею, але є і приватні дитячі садки, і гімназії, і хороші медичні центри.

— Ясно.

Я відпиваю з келиха червоне вино і намагаюся зрозуміти до чого він це говорить. Андрій знову замовкає, поглядає то на мене, то на дорогу через вікно, колупає їжу в тарілці і стукає пальцями по столу.

— Щось сталося? Ти ведеш себе якось дивно, — все ж не витримую я відсуваю і від себе тарілку.

— Ні, все добре. Просто замислився. Ти вже поїла?

Я киваю.

— Тоді я зараз розрахуюся. А, .ні, ще ж їжу на винос треба почекати. Туди куди ми їдемо, їсти точно нічого, — загадково посміхається він і в голові проносяться десятки варіантів розвитку, але точно не той, який мене чекає насправді.

На мій подив ми приїжджаємо до звичайного двоповерхового котеджу. Невеликий, з панорамним вікном на першому поверсі. Прямо за будинком – ліс, трохи поодаль будинку розбитий невеликий сад, дерева зовсім молоді. Я поглядаю на Андрія, але він усе ще поводиться дивно. І мовчить. Паркується перед будинком і загадково посміхається.

- Ти змушуєш мене нервувати, я втомилася вже мучиться в здогадках. Привіз мене в порожній будинок, щоб убити і сховати тіло?

- Швидше щоб прикувати наручниками до батареї і не дати втекти. Як тобі тут, до речі? – кивком голови вказує у бік котеджу.

- Красиво. І тихо.

- Ходімо, покажу тобі щось.

Ми виходимо з машини, Андрій забирає з багажника пакети з продуктами, дістає з кишені ключ і відкриває переді мною вхідні двері.

— Прошу, — пропускає мене вперед і я з цікавістю оглядаючись по сторонах.

Простора світла вітальня, але абсолютно порожня. Жодного предмету меблів, наче господарі будинку вивезли абсолютно все при переїзді. Високі стелі, химерні світильники і сходи на другий поверх.

— Чий це будинок? — запитую у чоловіка. Андрій вже зняв верхній одяг і кинув його на підвіконня, дивиться на мене прищуленим поглядом і посміхається.

— Мого друга.

Широкими кроками він долає відстань між нами, торкається моєї щоки, ніжно проводить по ній пальцями і заглядає в очі, не даючи можливості відвести погляд.

— Тут є надувний матрац, правда я не знайшов компресор до нього, у нас з собою дві пляшки вина і цілий день попереду. Як щодо надолужити згаяний час?

— М-м-м, заманливо, — я тягнуся до нього першою, встаю навшпиньки і торкаюся своїми губами до його губ.

Його поцілунок ніжний, без натиску, немов він пристосовується до мене, прислухається, боїться зробити щось не так. Цілує скули, треться носом по шиї і тягне вниз застібку на блискавці моєї куртки.

— Думаю, це нам не знадобиться, — куртка падає на білосніжну відполіровану підлогу. Я вся тремчу, незважаючи на те, що в будинку тепло. Тільки зараз помічаю що у вітальні є камін і в ньому тліють дрова.

— Тут хтось є? — питаю злякано.

— Тільки ми, розслабся.

Руки Андрія ковзають по моєму тілу і я не помічаю як опиняюся без светра. Сплетені в обіймах ми рухаємося в бік каміна, туди, де на підлозі розстелена ковдра, а поруч той самий матрац. Я нервово смикаю пряжку на його джинсах, розстібаю ґудзик і проникаю під пояс, обхоплюючи пальцями його гарячий член. З горла чоловіка зривається стогін, поцілунок стає жорсткішим, він з силою стискає мої груди, а потім ми в поспіху позбавляємося від одягу, що залишився на нас.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍