Читати книгу - "Без зобов'язань, Аріна Вільде"

Глава 19

Дамір відчиняє переді мною двері свого будинку. На зустріч кидається Айк. Я проходжу всередину, поки чоловік приділяє увагу псові. Знімаю куртку і не знаю, куди себе подіти.

— Я зараз переодягнуся і спущусь, - Дамір клацає мене по носі і швидким кроком прямує до сходів, що ведуть на другий поверх.

Мені нічого не залишається як просто влаштуватися в м'якому кріслі та спостерігати через панорамне вікно за тим, як Айк ганяє подвір'ям.

Потім ми з Даміром вирушаємо на кухню. Виявляється про м'ясо на мангалі він не жартував. А я думала, що це привід затягти мене до себе.

Я сиджу на барному стільці і спостерігаю за тим, як він ріже м'ясо на шматки і маринує його. Не можу приховати свого захоплення чоловіком. Кожен його рух – грація хижака. М'язи під футболкою перекочуються. Тіло у нього чудове. Я навіть до шраму на щоці настільки звикла, що не помічаю його. Вже не впадає у вічі, не викликає питань.

— На годинку в холодильник поставимо, якраз дрова в мангалі прогорять, - вириває мене з думок голос Даміра. – Якщо ти голодна, то хатня робітниця наготувала їжі.

— Ні, все гаразд. Апетиту немає, якщо чесно, але м'ясо, приготовлене тобою, із задоволенням з'їм.

— Тоді біжи за курткою, ходімо надвір. Я з гаража мангал дістану. Навіть не пам'ятаю, коли востаннє ним користувався, - чоловік зриває з гачка теплу спортивну куртку і виходить на вулицю, не чекаючи на мене.

Я біжу у вітальню, хапаю свій верхній одяг, кілька маленьких диванних подушечок та плід. Сподіваюся, Дамір не буде проти, що я погосподарювала у його будинку. У нього на задньому дворі стоїть садове крісло-гойдалка, туди я і забираюсь з усім своїм добром і спостерігаю за тим, як чоловік порається з залізним мангалом.

— Добре так у тебе тут, спокійно, - говорю, мрійливо дивлячись у небо.

— У мене в місті є квартира, але я навіть меблі не купив. Так і не переїхав, тут звичніше. Тільки у годину-пік головне не потрапити, інакше дорога займе втричі більше часу.

— Я раніше мріяла переїхати у велике місто, адже я з невеликого містечка в горах. Там лише у сезон люди є, решта часу – мертва тиша. Але поживши в місті кілька років, розумію, що втомилася від усієї цієї суєти.

— І тепер назад хочеш повернутися? — у його голосі можна розрізнити глузування.

— Ні, звичайно, — я хапаюся за плетені борти гойдалки і вирівнююсь, — там від нудьги померти можна. Просто іноді на пару днів хочеться ось такої тиші. Ну і я ж не сама живу, ти знаєш, це складно, коли немає особистого простору.

— А які у тебе плани на майбутнє? Ну, після навчання.

Я важко зітхаю. Це майбутнє може настати дуже швидко. Боюся, що у списках на відрахування моє ім'я стоятиме першим.

— Точно не в готелі працювати, - натягнуто посміхаюся я.

— До речі, про готель. Хочу щоб ти звільнилася, — він каже це як би між іншим, я ж завмираю. — Я дам тобі карту, тож грошей ти не потребуватимеш. Не хочу щоб ти там працювала, займися навчанням краще, Авроро. Щоб більше не лила сльози через те, що предмет якийсь не здала.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍