Читати книгу - "Це просто доля, Софія Вітерець"

Розділ 37

– А можна я поїду з тобою, ну будь ласочка?– клянчила наче маленька дитина, заважаючи Дарісу повноцінно збиратися в дорогу.

– Але це може бути звичайна приманка, прорахований план. Я не хочу наражати тебе на небезпеку,– знайшов він нові переконливі аргументи.

– Ну то й що? Ми ж будемо вдвох, а наша команда – непереможна,– посміхнулася, зображуючи відважних лицарів з картин, що прикрашали замок.

Проте Дарісу було зовсім не до сміху. Досвідченим поглядом він підбирав найбільш підходящу зброю, все частіше поглядаючи на батьків кинджал, яким пишався найбільше. Його гостре лезо, підтримане срібним руків’ям не раз рятувало у найнебезпечніших ситуаціях.

– Впевнена, що хочеш трястися у кареті кілька годин, не побачити жодних краєвидів через сильну зливу, щоб приїхати до похмурого старого замку й одразу податися до сирого підземелля? Ти ж не думаєш, що це буде одна з тих подорожей, до яких ти звикла?

– Та я все розумію. Але це ж старий замок… Про його підземелля легенди ходять і так кортить там побувати. До того ж матиму бонус – ще раз побачу того мерзенного кейнторіанця. Цікаво, як він почувається так довго перебуваючи далеко від навіть крихітної водойми.

– Багато хочеш, вони спокійнісінько живуть і на суші, просто сильніші, коли живляться власною стихією. І ти це прекрасно знаєш, правда?

– Можливо…

– Розповідай, що ти там уже собі надумала?

– Ну в мене є до нього кілька важливих питань стосовно Лейковіца. Впевнена, що вони діяли разом, але вони його ж і підставили. Варто з’ясувати чому.

– Думаєш, він знає щось про це? Його вже давненько не було серед своїх.

– Таке «викрадення» й могло б здатися абсурдом, але я навіть без магії бачу ниточки до кейнторіанців. Та повір мені, вони тягнуться вже як мінімум кілька років. Лейковіц був у них в резерві та якщо кейнторіанці вже задіяли його, то готується щось значно серйозніше.

– Маєш рацію,– задумався Даріс.– Ну добре, їдьмо з нами. Тільки давай швидше, бо нам ще до нового ритуалу потрібно буде повернутися.

 

Даріс за всю дорогу не зронив ні слова, а мені було нуднувато. Особливо дивитися на одну й ту ж картину – грунтову дорогу, заляпану калюжами та першу хвилю дерев, за якими нічого не було видно через дощ та густий туман. Навіть хотілося, щоб тут й справді була якась засідка, щоб трішки розім’ятися, але нічого так і не ставалося.

Коли вже повіки почали злипатися, а я серйозно так почала підозрювати, що проспала половину дороги, зблиснуло сонце, осяюючи найбільш похмурий замок королівства. Хоча варто враховувати, що їх тут у нас лише три.

Цей замок багато хто називав замком минулого за його старовинний вигляд. Але ті, хто хоча б кілька годин вважали себе мешканцями величної будівлі, казали, що він є містком між усіма часами – минулим, теперішнім і майбутнім. Він часто викликав уже забуті видіння, немов прояснюючи їх, але багато ендорців боялися цієї чудодійної сили або правди, яку вона несла з собою. Казали, що саме в підземеллях відкривається забуте й незбагненне, але їх дія настільки сильна, що хоча й слабше, але проявляється у будь-якому куточку старовинної будівлі. Тому дужеее давні предки Даріса й покинули його, але зрідка всі покоління Мортеїв навідувалися сюди у пошуках відповідей.

Частково я використовувала кейнторіанця заради того, щоб побачити самі підземелля. Можливо, варто було б навідатися туди й раніше, щоб розібратися у всьому. Я б навіть до кейнторіанця не заходила б, питаючи відповідей у могутнього замку, але вже нехай. Ще встигну зробити все.

– Ласкаво прошу до першого замку Мортеїв. Не лякайся випадкових привидів. Кажуть, тут і досі витає наша родова магія.

– Дякую-дякую,– зробила реверанс та першою ступила до стін, що розкривали секрети.

Хто ж знав, що не тільки їх та що доведеться пережити через поїздку, якої було не уникнути. Доля вже давно підготувала її нам, як і ще один маленький сюрпризик, але про нього розповім трішки пізніше.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍