Читати книгу - "Це просто доля, Софія Вітерець"

Розділ 36

Я б назвала всі недавні події дивними чи якимись нелогічними, але вже якось звикла до подібного життя, до того, що таємниці ховаються там, де й не чекаєш. Ще до академії постійно встрягала в усілякі неприємності, то невже ви подумали, що щось змінилося б тепер? Е ні, справжнє життя лише починалося. Звісно, не так якби хотілося, але… таке вже воно.

– Про що думаєш?– схилився до мене Даріс, що лише нещодавно повернувся з допиту Лейковіца.– Хвилюєшся за того некромантика, що вирішив наче йому все дозволено?

– Та ти ж це і сам прекрасно знаєш. Ким би він там для мене не був, але якщо я хоч на одну мить зрозумію, що цей ендорець не такий уже і поганець, то все…

– Ох, яка ж в мене добра дружинонька… На неї напали, а вона ще й піде захищати ворога перед комісією з магічних справ.

– А що ти хотів? Така вже я. Час тобі вже звикнути,- миттю стала на власний захист.

– Але чому ти дала на себе напасти? Лейковіц значно гірше володіє бойовими мистецтвами за Крейга, а ти його перемогла та ще й мала час, щоб ще більше попрактикуватися,– задумався Даріс, а тоді раптом посміхнувся та застиг, неначе пантера, що готується до стрибка.– Ти просто не захотіла піти на бал, щоб не зустріти Алісію Кроувел?

– Ні,– хитро посміхнулася я.

– Та невже?– Даріс поцілунком спробував випитати у мене відповідь.– Невже все це через Алісінку Пебройс?

І я здалася, але..

– Лейковіц втік,– промовив охоронець, що буквально влетів до нашої кімнати. От же нечема…

– Люба, пробач, мушу бігти,– Даріс одразу кинувся до виходу, а я ж навіть не встигла ніяк відреагувати. Все відбулося занадто швидко.

У даний момент як ніколи пошкодувала, що стала королевою, а ще зрозуміла, що навряд чи тепер для нас настануть спокійні часи. Але з іншого боку – це нові випробування та нові можливості чи не так? І мені найбільше подобаються саме нові випробування, адже яким же нудним буде життя без них.

– Філіпе, підкажіть, що там відбувається?– запитала у відданого дворецького, що завжди знав відповіді на всі мої питання (в розумних межах, звісно).

– В тому то й справа, що цього ніхто не знає. В’язень зник, немов його там ніколи й не було.

Оце так. Такого я точно не очікувала, а готова була до найрізноманітніших розвитків подій. На секунду в голові все перемішалося, а коридор застрибав перед очима. Швидко розстебнула верхні замочки високого коміра й одразу полегшало.

– Ваша величносте, з вами все в порядку?– занепокоєно схилився найдосвідченіший працівник замку, уважно стежачи за мною.

– Так-так, просто задумалася. І повторюю, називайте мене Даяною, будь ласка.

Філіп лише посміхнувся та пішов, жестом запрошуючи йти за ним. А я що? Філіп поганого не порадить, тож почимчикувала слідом.

До підземелля спустилися досить швидко, а тоді Філіп вказав мені рукою на єдину дорогу й повернувся назад. Я ж навіть не встигла задуматися про те, що тут нікого може взагалі не бути, як почула голоси вже зовсім поруч.

– Як це жодного магічного сліду? Ви взагалі розумієте, що без магії та допомоги з замкненої камери не вибратися?- мало не кричав Даріс.

– А це може бути магія, яка нейтралізує сама себе? Портальна магія часом такою буває, коли викривити заклинання,– тихо промовила я, а на мене втупилося з десяток здивованих ендорців.

– Кохана, що ти тут робиш? Іди краще в кімнату. Ми тут і самі розберемося,– зашепотів Даріс на вухо перш ніж я встигла висловити друге своє припущення.

– Та я бачу,– ображено хмикнула та розвернулася й покрокувала до виходу.

Всі одразу ж забули про мене, а я знайшла те, чого вони не бачили через свою зарозумілість – браслет Лейковіца, з яким він не розлучався ще з першого курсу академії. Можливо, загубив? Або це й був його спосіб вибратися на волю. Хоча, як на мене, це була звичайнісінька річ – чорні звичайні камінчики, з’єднані мотузкою. Не знаю чому, але взяла його та почала підійматися на поверхню, уважно розглядаючи.

На секунду навіть щиро повірила, що за обманкою зовнішності там криється щось значно більше, але він не працював. Я пробувала і так, і сяк, навіть била по ньому важкими предметами, проте все безуспішно. У результаті не знаю чому, але сама його вдягнула. І знову нічого…

Розгубившись, пішла в сад, забувши про власну знахідку й те, що вона досі знаходиться на руці.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍