Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

ГЛАВА 19 ПЕДАГОГІЧНІ ЛЯПИ

Помиляються, звичайно, помиляються

Навіть сильні та розумні в суєті,

І коли навчати інших намагаються,

Важко здобувають досвід – не святі.

 

  

На педраді був зроблений наголос на тому, що класні керівники під час осінніх канікул обов’язково мали організувати своїм підлеглим вихованцям пізнавальні креативні корисні екскурсії.

 

-       І я вас прошу, не цикліться на походах в ліс, в парк, кав’ярню, зоопарк, - попереджала завуч з виховної роботи. – У місті повно театрів, музеїв та інших пізнавальних місць, куди без вашої допомоги переважна більшість дітей так і не потрапить. Є батьки, які вважають, що діти повинні лише їсти, спати й до школи ходити на крайній випадок. Тому ви – єдина надія, що ті нещасні побачать  музеї та театри.

 

Боже, як багато ідей  відвідало мою творчу голову! Уявляла, як ми усім класом  йдемо дивитися театральну виставу, а, йдучи назад, обговорюємо побачене, а після канікул пишемо твір «Мої враження від перегляду спектаклю».  Запропонувала  учням – сказали запізно та вистава, на яку б вони пішли. Сіла думати, куди б податися вдень. Подумала, що не завадило б  затягти моїх охломонів  на якусь модернову виставку. Оцей  варіант  здався мені найкращим. Я  навіть згадала яскравий  рекламний проспект в метро «Грані таланту Петра Грінчука» й декілька фото його картин: соняшникове поле, небесна блакить і дама у чорному на стільці. Оце те, що треба!  І не банально, на зразок музею, цирку чи зоопарку.  І відвідати захід можна з десятої ранку до вісімнадцятої. Який  потужний імпульс до творчості отримають мої учні!

 

Як я розпиналася на класній годині, розповідаючи про роль фотовиставки в уяві молодого підростаючого покоління.  Правда, знайшлися такі, хто скептично ухмильнувся, почувши про те, що під час канікул, свого кров’ю та потом заслуженого відпочинку,  кудись треба  буде пертися.

 

-       Ви це серйозно? – жуючи  гумку,  у мене склалося враження, що він її ніколи не виймає з рота, спитав Титаренко. – Ну фоткав щось там мужик від нічого робити, то прапор йому в зуби. На фіг нам на це дивитися?

 

-       А схоже, що я  бавлюсь з вами? – на всяк випадок приготувалася до  відвертого бою. Розуміла, що якщо Вова постарається й зробить антирекламу  виставки, ніхто ж не піде. Тому моїм завданням було завадити  Вові це  зробити.

 

-       А  давайте ми нікуди не попремось, а ви в журналі чи де там поставите  галочку, що провели захід, - запропонував  Маркін Рома й вичікуючи  чекав, що скажу я.

 

-       Так все в житті  можна зробити заради галочки, -  мій ентузіазм потихеньку спадав і загасав, як полум’я під час дощу.

 

-       А мені здається, що  поглянути на картини було б прикольно, - ніжного  голосу  Лєни Новікової аж ніхто не чекав. - Все одно  тиждень  байдики бити якось  в облом, - вона повернулася до Титаренка, й я зрозуміла, що все це задумано було заради його уваги. Але Вова був сумний та небагатослівний:

 

-       В падло мені куди-небудь пертися та ще й  мазню якусь дивитись.  Там футбол…

 

-       Коли? Де? Хто грає?  Ти квитки купив? – і понеслась. Ну проти футболу я навряд  чи  попру з  якоюсь там фотовиставкою. І тут чи то на моє щастя, чи то на нещастя, біс його знає,  Скворцов Діма   сказав:

 

-       А я читав про цю виставку в  газеті….

 

 Пауза на п’ять хвилин.  Діма? Читав? У газеті? Це вже сенсація. Діма  помітив реакцію  класу й вирішив пояснити:

 

-       Маман принесла  програму. Там на цілий  листок  написано, тьолки прикольні … Одним словом, там  всім, хто прийде, будуть чіпси давати.  На халяву!

 

    Ось таким макаром половина класу таки  погодилася піти на виставку. Дякувати чіпсам, які мали давати. Маркін  Рома й  Скворцов Діма навіть пообіцяли взяти фотоапарати, щоб  після канікул зробити фотозвіт екскурсії. Моє его торжествувало, а як виявилося,  рано воно почало торжествувати, бо не відало, що творило. От чому не можна усе повернути назад?

 

    Все почалося, як  завжди, дуже  чудово. Прийшли майже всі хлопці, крім Титаренка, Зайця й Задорожного Гоші.  З дівчат були лише  Загорська Наташа, Ліза, Новікова Лєна й Стародубцева  Галя. Дружно доїхали до галереї, я купила квитки, залишили одяг у  гардеробі й культурно пройшли  до зали. Люди ходили поміж  експонатів, обговорюючи світло, ракурс, фон та художнє бачення. Те, що мої учні побачили за десять хвилин, я побачила, як тільки увійшла.  Мій захват переростав  поступово у паніку. На дев’яноста відсотків фото були зображені різного ступеню оголені дівчата.

 

-       Кльовий  фотограф! – почула я коментарі своїх учнів.

 

-       А оця нічогенька, - загигикав  Артур  Ковальчук. Відвідувачі  почали косо поглядати один на одного й на моїх учнів, шукаючи в натовпі  того, хто їх сюди привів, тобто мене. Але я  відверто  маскувалася. Я – не я, і морда не моя.

 

-       Як думаєте, Софіє  Костянтинівно, який розмір? – почула я голос Діми  Калашнікова. Подумала, що він питає про розмір фото. Наївна. Коли повернулася, щоб подивитися на фото, яке вперто  хотів мені показати Діма, на мене накотилася хвиля сорому. На великій світлині в світлі  ранкового сонячного променя  сиділа  оголена білявка за столом, а на столі вона виклала свої  груди великого розміру. От про розмір  грудей  Діма  якраз і питав мене.

 

-       Я не дуже розбираюсь, - відповіла я й давай тікати до наступної  зали, де  дійсно квіточки, кавуни, суниці під лопушками, лісові пейзажі з грибочками й метеликами.  Цей  художник, певно нафотографувавшись голих  дівчат,  перся  на природу  в ліс і там  заспокоювався   красотами, які так наполегливо  творила матінка-природа.  В цій залі   я знайшла майже всіх дівчат  свого класу, які передбачливо втекли сюди раніше. Вони теж були червоні від сорому. На мене дивилися, як на пришелепкувату ідіотку з припискою у паспорті «дурнувата на всю голову з яскравим рецидивом».

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍