Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- Краще б пішли в зоопарк, Соня Костянтинівна, - висловила загальну думку Настя Задорожна. – Там мавпочки, бегемотик, слоник…
- Дівчата, я не знала, що цей Петро Грінчук такий любитель оголених жінок, - чесно зізналася я. Тільки тепер дівчата збагнули, що я, як і вони, в халепі.
- А нашим хлопцям, я бачу, перший зал більш за все сподобався, - спостерегла Галя.
- Дімка навіть фотографує. Ну це все. Цей школу завішає такими шедеврами за хвилину. Він у восьмому класі намалював на дошці пошани всім відмінникам роги. І як вони допетрали взяти фотік, мені цікаво?
- Це я порадила їм взяти фотоапарат, - тепер мені було страшенно соромно за таку пропозицію. Якби у них не було фотоапарату – походили б, поржали й на тому все б скінчилося, а тепер у них були докази… Докази мого великого ляпу. Я вже малювала собі нерадісну картину догани від завуча або директора. Це вже хто першим дізнається. Аж раптом почула:
- Це ще пощастило, що Титаренко не пішов. Той би тут цирк швидко влаштував, - Яковенко Маша визирнула з-за колони й заховалася назад. – Ой, Ромка з Дімкою сюди йдуть. Так, дівчата, дивимося на фото загадково, немов там такий глибокий підтекст. Знайшов, що знімати цей маніяк-фотограф – мухомори.
- Соня Костянтинівна, а фотозвіт робити повний чи як? – Діма виріс зі своїм фотоапаратом прямо у мене перед носом. В очах бісики, в руках гарячий від постійної роботи фотоапарат.
- Звичайно ж робити. Тільки не однобоко, Діма, а охопити всю тематику виставки, - знайшлася я й повела Діму до фотографій з грибочками та квіточками. Діма познімав, познімав і побіг у перший зал, звідки ніяк не могли вийти хлопці.
Я не спала всю ніч. А потім ще тиждень боялася того звіту, який взялися робити хлопці. Як же я здивувалася, коли Лєна Новікова саркастично оголосила мені:
— Наші пацани зробили найкращий фотозвіт. Нам директор грамоту пообіцяв за перше місце. Готуйте медаль для тих придурків.
Як перше? А де вивісили?Чому спершу мені не показали? – я кинулася в коридор шукати, де зібрали всі роботи. Знайшла. «Неординарний фотохудожник Петро Грінчук», - прочитала я заголовок на ватмані. А далі фотографії, фотографії, фотографії… І все з квіточками, ягідками та грибочками, листочки, жабки та краплі дощу в калюжі. І під кожним фото коментар. Слава Богу, Ромі вистачило розуму приклеїти лише «пристойні» фото.
Я вперше відчула, як почуття вдячності та гордості за своїх підопічних переповнило мене по вінця. А рано розслабилася. Дуже рано. Одне вони вивісили для загального огляду, а під партами переглядали ще довго «нелегальні» сороміцькі фотоальбоми з оголеними дівчатами. Іншим класам вони таку рекламу фотовиставки зробили, що ті вломили на ту виставку, як лосі навесні в молодий сосняк роги чухати. Я не здивувалася, коли невдовзі мене до свого кабінету запросила завуч:
— Ось, помилуйтеся! Відібрала особисто на перерві у вашому класі. Хлопці розважалися, - на столі лежали світлини фоторобіт Грінчука з першої зали. - І де була ваша педагогічна компетенція, коли ви потягли цих переростків на сороміцьку виставку? – суворо огледівши мене з ніг до голови, гримнула Олена Дмитрівна.
— Я не знала, що там будуть такі фото, - опустивши очі, промямлила я.
—А хто має знати? Треба було знати. Перевіряти треба, дізнаватися, питати у тих, хто був. Київ вщерть переповнений музеями, театрами, а вас понесло на ту виставку, куди пристойні люди ані ногою. Жах!
Обійшлося все доганою, але на душі було паршиво-препаршиво, коли виходила з кабінету завуча. Сльози накотилися на очі й я вирішила сховатися десь, щоб ніхто не бачив. На другому поверсі була маленька кімнатка. Діти її називали мінізоопарком, бо там стояв акваріум, клітка з хом’яками, морськими свинками та клітка з папугою й двома канарейками, які мило цвірінчали й скубли пір’ячко одна одній. А в куточку було споруджено своєрідний вольєрчик, в якому жила черепаха. І довкола багато зелених фікусів та ліан, що плелися. Мені подобалося це місце, я знала, що зможу там заспокоїтися. Сіла на стілець і чомусь розревлася.
- Е-е-е, так не годиться, - почула я до болю знайомий голос. Навіть у темряві я впізнала б цей голос. Титаренко Вова. Власною персоною. Він підійшов, дістав носову хусточку зі своєї кишені й простягнув її мені:
- Не треба! – відхилила я допомогу.
- Я нею шмарклі не витирав, не боїсь, - попередив на всяк випадок. – Чиста. Бабуся весь час кладе, ось, знадобилася.
Я навіть не зрушила з місця, тільки підняла на нього своє заплакане обличчя.
- Оба-на. Штукатурка трохи попливла. На фіг ви розмальовуєтесь? І так гарна, - він присів переді мною й почав безцеремонно підправляти своєю хусточкою розмазану туш.- Туш паршива, викиньте й не користуйтеся таким барахлом. Хочете, пораджу, де можна недорого купити людську туш?
Я втратила дар мовлення від його безцеремонної поведінки. А Вова спокійно доробив справу й порекомендував мені поглянути у дзеркало, що висіло в кутку кімнати. Я подивилася - очі червоні, фарби тьмяні й розмиті, а взагалі – можна пережити й цей потоп.
- Що ти тут робиш? У вас же хімія зараз? - накинулася я на учня. Вова мило ухмильнувся й відповів:
- Чудове місце, правда? Серед тварин себе краще почуваю, аніж серед людей. Ви злитеся, бо вам влетіло за наших йолопів? А я вам говорив, щоб не перлися на ту виставку - не послухали.
- То ти все знав? І не сказав? - до мене дійшло, що Вова тоді застерігав так екстравагантно, і не пішов теж через те, що не хотів дивитися на моє приниження.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Практична педагогіка, Ксенія Демиденко», після закриття браузера.