Читати книгу - "Вбивство п’яної піонерки"

городі. Правда, тоді темно було, та й далеко, міг і обізнатися.

Спитаєте, чому підозрював її? А тому. Я вже на другий вечір після першого заявлєнія про кражу курей її бачив. Вона, канєшна, була без курей, але звідки девочка може повертатися додому о першій годині ночі? От тіки не звернув уваги, що в неї на ногах. А на утро — пожалуста! — нове заявлєніє про кражу курей. От як. Це ще не факт, канєшна. Вона була без курей, мене не бачила. Я з нею не розмовляв, щоб не спугнуть. Але сьогодні ж наїду. Ох, я ж на неї й наїду! Буде їй «пастой, паравоз!». Вона в мене зразу пойме, що вже не така, як була вчера.

Треба тільки дописати одчот. Треба обізатєльно вписати вивод про налічіє преступной групіровки. Бо, якщо вона йшла без мішка, без курей, значить, десь їх залишила. Значить, були сообщники. Сама вона їх не продає. Курей, а не сообщників. Тих вона мені продасть, нікуди не дінеться. Бо у Варварці на базарі її би зразу засікли. А в городі курей продають уже патраних. Та й шоби там попасти на базар, треба справку ветлєчебніци. А такої справки їй як малолєтнєй ніхто не дасть. Ми цю Свєтку знаємо — їй тіко-тіко чотирнадцять стукнуло.

Стіко ж стукнуло і дочці Лідії Інокентівни. Ми в одчоті Лідію Інокентівну поки що згадувать не будемо. А от про дочку, яка купила такі ж кеди і дзвонила до Свєтки, будемо. Побачимо, що мені начальник на це скаже. Як буде під’їжджать і ругаця!..

Одне плохо: нема в мене прямих доказательств. Крім кеда. Але їх же цілу партію продали! Той слід, що у Васьки в городі був, я поміряв. Виходить 35-ий розмір. Такий самий був і в Пасічника на городі. Такий самий купили й дівчата. Але це знову ж таки ще нічого не значить. Тим більше, що Пасічник же малював по пам’яті. А яка в нього пам’ять! І ще що погано, що продавщиця з раймагу не знає третьої дівки. Упізнать, каже, упізнала б, а так — нє. Не знаю. Вона, каже, до нас у раймаг дуже рідко заходить, скромна, каже, дєвочка. Даже странно, каже, що дружить із дочкою Лідії Інокентівни. Але тут ми також Лідію Інокентівну згадувать не будемо. Тільки фамілію: «Безпала». Отак.

Я закінчив і почав перечитувати, щоби не було помилок. Російською мовою я не дуже грамотно пишу. Повиправляв помилки, потім подумав і пішов до діжурного.

— Петь, як по-руськи пишеться «одчот»?

Він здивовано глянув на мене і каже:

— Так і пишеться: «Атчет».

— Ага, — сказав я і повернувся до свого кабінету.

Там я закреслив перше слово і зверху написав: «Адчот». Потім довго дивився на те слово. Щось воно мені не дуже подобалося. Я такого, по-моєму, ніколи не бачив. Пішов до столу Петровича, дістав із його шухляди ключ від сейфа й відкрив желєзні двері. Переглянув три папки і побачив те, шо мені було треба. Там зверху сторінки було написано: «Отчет». Теж не без помилки, але ж краще, ніж у мене.

Зачинив сейф, поклав ключ на місце і повернувся до свого столу. Ще раз закреслив верхнє слово і ще вище вивів: «Отчот». Другоє дєло!

І тут мене таке зло взяло! Ну, ненавиджу цю письмову бугалтерію! Я до окупації ще й до школи не пішов. Потім уже — з 44-го до 52-го — вчився. Мій перший учитель із фронту прийшов майже глухий — контужений. Потім помер він, як і всі контужені й тяжко поранені. Откуда мені знати, як пишеться цей клятий «отчот»? У нас учитель російської мови у школі був завхоз. Він навіть букву «ф» не вмів проізносить. «Хв», — казав. Бо який же він… Хохол хохлом. «Хвакт», казав, «хворточка». У нього це «ф» получалося тільки у слові «фост». Скіки я всяких документів написав, а от отчота не писав ніколи. Бо отчитуваться не було за що. У нас на участку не то що приступлєній — навіть правонарушеній ніяких ніколи не було. Я тут сім год уже — й ніхто нікому морди не набив.

Нє, ну морди били, канєшна, тільки ж ніхто не заявляв. Воно і справді — не по-мужськи. Ну, побились, один другому натовк. Так шо ж той… Він же… Ну, стидно. Мало шо получив, так іще й жалуваться пішов.

Оце Агент перше на моєму участку заявлєніє написав.

Стоп! Агент! Як же я про нього забув! І вже ж ніяк не впишеш. Прийдеться все переписувать. Від начала до кінця. Тільки знайти, куди дописать про нього. Бо як буду переписувать і проскочу… Нє! Не можна проскочить. Треба дуже вниматільно все зложить. Я вирішив значала написать окремо про Агента, потім найти, куди про нього вставить, а вже як буду все начисто переписувать, то вставлю туди.

А ви знаєте, шо такое переписувать чотири сторінки, та ше і вставку пошти на цілу сторінку? Ну, так а шо дєлать? Не здавати ж Степану Пилиповичу «Адчот»!

Коли я закінчив переписувать, було вже п’ять. Акуратно промокнув прес-пап’єм останню сторінку і поніс цілий документ до начальника. Ще й радів по дорозі, що своєвременно все зробив — точно до п’яти, до кінця робочого дня.

Та це в мене, як сказалося, робочий день до п’яти. А його і близько не було в кабінеті. І вже, значить, не буде. Ну, й добре. Я сховав у стіл свій письмовий труд, замкнув кабінет, здав ключ діжурному й пішов по Очаківській додому.

Спека стояла нестерпна. Якось у кабінеті не так воно. А на вулиці!.. Навіть горобці подуріли. Так верещали в тополях, наче намагалися родину котів прогнати. А з-під листя все одно не вилітали — жарко. Від ранкового дощу не лишилось і краплі. Дорогу мені перейшов безмозглий від спеки пес, здійнявши пилюку, — ледве ноги волочив.

На Пісках я повернув і вийшов на Клубну. На подвір’ї у Свєтки — порожньо. Собака з будки не потикається, тільки троянди світяться від радості: їм така спека не шкодить. Якщо поливати, звичайно.

Я пройшов повз хату, навіть не намагаючись зазирнути у вікна. Сонце вже хилилось, і ті вікна — немовби маленькі сонця. Аж сліпили. На перехресті з Чекістів малишня різалась у пекаря. От уже ідіотська гра. Мабуть, за небезпекою для життя і здоров’я — на другому місці після розкручування знайдених на поляні мін і снарядів. Отакі ж пацани, як ці, в перший год моєї