Читати книгу - "Вбивство п’яної піонерки"

служби притягли з поляни снаряд і почали відкручувати головку — щоби порох дістати і зробити шашку. Збиралися рибу глушити. Головка прикипіла, приіржавіла до гільзи, то вони її хотіли зрушити з місця, постукуючи молотком… Ну, і все. Нема пацанів. І винити нікого. Пацани — вони і є пацани. А війна — то війна.

Я тоді як прийшов у міліцію служити, думав усе — війна позаду. В прошлому. А тут у перші ж мої дні нагадали про неї. Та й так, що не забуду. Бо то — війна. Нічого гіршого не буває. І так і тягне лапи з учора в сьогодні. Ці американці!.. От чесно кажу: просто повбивав би!

Потім уже створили дєтські комнати міліції. А шо дєтські комнати! Толку од них. Ці дєтки… Навіть Петрович із бараковськими не справляється, а та Валентина Леонтівна… Що вона може? Нє! Треба повернутися. Вспію ше додому. Ніхто, крім пацанів, мене на вулиці не бачив. Я підійшов до Свєткиного двору і смикнув калітку — звичайну дерев’яну калітку, схожу на двері у хлів. Це — не залізні ворота, як у Васьки.

Трохи прочинив, собака навіть носа не поткнув із будки. Але тільки я зробив один крок на подвір’я, він вискочив, як реактивний істрєбітєль. Невеликий такий собака, кошлатий, але затятий. Лютий. Пришлося вискочити і зачинити за собою калітку. Так він ледь не перескочив через неї. А голосок — як у протівоздушної сирени!

А от і хозяйка, Свєткина мати. Якщо не ошибаюсь, Любов Василівна. Стала у дверях і дивиться на мене. Ну, ясно. Чоловіка в неї нема, то й до калітки не виходить. На собаку надіється.

— Добрий день, Любов Василівна! — спробував я перекричати її пса.

Вона до мене придивилась і вроді впізнала.

— Ви з міліції?

Я кивнув. По-моєму, і так уся вулиця все почула. А хазяйка ще цілу минуту думає. Тоді таки підійшла до калітки.

— Та мовкни ти! — гримнула на собаку, і той слухняно побрів у будку, невдоволено погарикуючи й озираючись на мене.

— А ви, Любов Василівна, міліцію ждете?

— А що, хіба ви приходите тільки тоді, коли вас приглашають? — спитала вона дуже недружелюбно.

— Ну, — кажу, — ми приходимо тоді, коли є необходімость.

— Ой, звиняйте, — каже, — забула, як вас звати…

— Ревмір Петрович, — відповідаю.

— Ага, — каже.

— А дочка ваша дома, Любов Василівна?

— А шо вона натворила? — питає в отвєт.

— Та наче нічого, — кажу. — Просто треба з нею поговорити про її дружків.

— Яких таких дружків? — знову питає. — У неї ніяких дружків нема. Вона тіко з дєвочками друже. А може, ви щось знаєте?

— А з якими дєвочками?

— Ну, з класу…

— А як їх звуть?

— Ну, з Таньою друже, з Гальою…

— А вона тепер дома?

— Хто?

— Та дочка ж ваша!

— А… Нє. Нема.

— А де вона? — питаю.

— А я скудова знаю? Канікули в неї. Чо їй дома сидіть? Може, до подружок пішла, а може — в кіно. Не знаю, — вона пожала плечима.

— А коли прийде, не знаєте?

— Та скудова? Вона, бува, й пізно приходе… А шо случилось?

Це — найгірше питання. Тут треба по-настоящому бути міліціонером, щоби на нього не одвічать.

— А фамілій подружок не знаєте? — питаю.

— Та як же не знаю, — каже обіжено. — Це ж однокласниці її: Таня — Безпала, а Галя — Рачкован.

— Безпала, — кажу, — це не дочка…

— Ага, — каже, — Лідії Інокентівни. Хароша дєвочка. І учиться без тройок.

— А Рачкован?

— А шо Рачкован?

— Ну, де її батьки роблять?

— Отета не знаю. Десь у городі мати робить. А батька в неї нема… — вона затнулася на мить, а тоді додала:

— Як і в нас…

Ну, це щоб мене розтрогать. Щоб не обижав дєвочку. Та схоже, що правда: мати не знає нічого про нічні розвлєчення своєї дочки.

— Ви знаєте, скажіть Свєті, шоб завтра зайшла до мене. Знаєте, де я живу?

— Ага, на Лікарняній.

— Ага. Ото як устане завтра, хай зразу до мене зайде.

— Так а шо случилося?

— Ну, ще нічого, та краще, щоб і не случилося, — кинув я їй уже через плече.

Я пішов додому, а вона вийшла на вулицю і дивилася мені вслід. Я прямо лопатками чуствував її погляд. Іду, а вона з таким страхом — ну, і з ненавистю, понятно, — дивиться й дивиться. Тому, дійшовши до Чекістів, я повернув праворуч — як додому. А тоді пройшов квартал і завернув на Садову. По Садовій вернувся в центр, а звідти — через Одеську прямо до хати Лідії Інокентівни.

Бо я мислив логічно. Якщо Свєтка дружить тільки з двома дівчатами: з Танею і з Галею, — і якщо її вдома нема, то де вона може бути? Ясно, що в одної з них. Адреси Рачкован я не знав, то пішов подивитися, що там у Безпалих. А нічого. На подвір’ї тихо, собака спить у будці, на перехожих нуль вніманія. Собаки — вони як? Коли є хазяїн удома, вони всіх перехожих обгавкують — щоби показати, як вірно служать. А як нікого вдома нема — то й собака собі спокійно спить.

Тіко, коли хазяї додому вертаються, він їх чує і впізнає по ході. Ну, тоді й починає гавкати, показує свою роботу ліцом. Чи то мордою.

Тільки, коли я спробував зайти на подвір’я, пес вискочив і почав гавкати. Ну, це, мабуть, просто залежить від характеру. Люди ж також не всі однакові. Чого ж собаки будуть усе робити, як усі?

Дівчата могли піти в кіно. Можуть після кіно піти на танці — в парк Петровського, в яхт-клуб — там аж дві танцплощадки… Безглуздо тут ждати. Я рішив іти додому. Хто мене в том обвинуватить?

Розділ 9

— Мене звинувачувати ні в чому, малий! Не я розпочав ту розмову. Якщо ти думаєш, що я когось намовив, то сильно помиляєшся. І про наші сни я нікому не казав.

— Я знаю, — відповів він так, ніби не повірив жодному моєму слову, але просто не хоче зі мною сперечатися.

Ця розмова відбулася під самими нашими ворітьми, коли всі вже порозходились, а ми затрималися, бо зрозуміли, що запізнилися, бо у вікнах світилося. Батьки вже були вдома, і ми зараз получимо по повній програмі.

Я знаю свого малого. І я уявляв, що він тепер думає. Не інакше — звинувачує мене в тому, що розмову я підтримав, а може, і спровокував. Ніхто нічого не помітив, але я відчував, як мій малий напружився, — він був немов на