Читати книгу - "Дракон із шоколадним серцем"

як наживку, щоб дракони знизилися до рівня годинникової вежі, а потім нападемо на них ззаду, заскочивши зненацька, поки ці почвари вважатимуть, ніби між нами перемир’я…

— Але це огидно! — вибухнула я. — Це підступно, це легкодухо, це…

Він навіть не підвищив голос, ніби й не чув мене.

— Я раджу вам це як найдосвідченіший бойовий маг Драхенбурґа. На мою думку, це єдиний спосіб, у який ми здатні виграти цю битву й захистити наших безневинних громадян. Отже, Ваша величносте?.. — Він звів брову.

Король важко кивнув.

— Так. Так і вчинимо. Треба зараз висунути цю пропозицію на затвердження ради — але виключно задля дотримання процедури. Якщо будуть якісь заперечення, я їх відхилю. Якщо ви просто зараз почнете виставляти своїх магів на позиції…

— Ні! — вигукнула я. Були б у мене крила, я б зараз щосили ними затріпотіла. — Я не дуритиму їх і не заманюватиму, навіть для того, щоб урятувати це місто! Я ж сказала вам, що просто вмовлю їх забратися звідси миром. У вас немає жодної причини нападати на них, тим паче таким ганебним чином. Як тільки вам таке спало на думку?!

Верхня губа короля смикнулася у зневажливій посмішці.

— Дівчинко, не забувай, що ми говоримо про драконів, а не про людей. Між ними є велика різниця!

— Не така вже й велика, — озвалася я. — Значно менша, ніж мені раніше здавалося.

У відповідь він виструнчився, відвертаючись від мене.

— Юна леді, ми марнуємо час. — Король потягнувся за пером і чорнильницею. — Виконуй, що тобі наказали, бо інакше тебе кинуть до в’язниці в підвалі, щоб ти не накоїла лиха. Увагу драконів зможе привернути хтось інший. Отже…

— Жодна інша людина не подужає цього зробити, — раптом втрутилася Сілке. — Жодна, окрім Авантюрини.

Король озирнувся.

— Це ж із якого дива?

Відповідь Сілке випередила мою.

— Тому що Авантюрина — єдина, кому відомий таємний сигнал — сигнал миру для драконів.

Що? У мене аж щелепа відпала. Це було найнеймовірніше, найсміховинніше, що я колись чула!

Але Сілке тим часом вела далі:

— Як, на вашу думку, вона і вся її родина існували біч-о-біч із драконами всі ці роки без спеціального розпізнавального знака, який давав зрозуміти цим чудовиськам, що вони — їхні друзі?

Король спохмурнів.

Маг примружився.

Сілке штовхнула мене ліктем. А, так. Зараз моя черга.

— Я нікому не розповім, що це за сигнал, — хутко попередила я, скинувши підборіддя. — Це таємниця нашої родини.

Моя родина від самої думки про якісь дурнуваті таємні сигнали реготала б так, що ця кімната потонула б у диму. Однак я помітила заледве стримуваний гнів на побуряковілому обличчі короля та зрозуміла, що ми його переконали.

Він тицьнув у мене вказівцем, розтулив був рота, збираючись загорлати, але кронпринцеса всміхнулася й заговорила першою.

— Чудово, — мовила вона лагідно. — Пропоную компромісний варіант. Лорде Кракавере… — Вона кивнула магові. —…якщо ваша ласка, зберіть усіх своїх бойових магів, хай вони стануть на позиції за годинниковою вежею. Утім… — Вона кинула на мене зимний, оцінювальний погляд. — Ми не віддамо наказу атакувати, допоки Авантюрина не спробує переконати драконів мирно полетіти з міста. Авантюрино, ти згодна?

Ой лишенько!

Я звузила очі, прикипівши до неї поглядом і несамовито намагаючись збагнути, що ж ховалося за цим погідливим, безневинним виразом обличчя. Я знала це відчуття, і мені воно не подобалося.

Моя сестра Цитрина трималася так само спокійно, лагідно й упевнено щоразу, коли велемудро вмовляла мене і Ясписа зробити щось, чого нам геть не хотілося робити.

Кронпринцеса достеменно щось приховувала… але часу міркувати над цим у мене не було. Я гучно видихнула.

— Гаразд… — почала була я, та Сілке не дала мені договорити.

— Ваша високосте, — мовила вона крижаним тоном, — ви ж, поза всякими сумнівами, хотіли пообіцяти, що віддасте наказ атакували лишень після того, як Авантюрині не вдасться вмовити драконів полетіти геть миром?

Йой. Йо-о-о-о-ой! Тож он воно як! Тепер я збагнула, що мене так нашорошило.

Роздратування промайнуло обличчям принцеси.

Вона була точнісінько така, як Цитрина.

— Ви збиралися мене надурити! — видихнула я. — Ви б віддали наказ атакувати, щойно я почала б перемовини, еге ж?

А в цьому разі…

Йой.

Я люто зиркнула на неї.

— А як, на вашу думку, я мала б вижити, якби просто з-за моєї спини на драконів напали б ваші маги?

Кронпринцеса подарувала мене усмішкою, якій я не повірила ані на мить.

— Пробач, — солодкаво мовила вона. — Але що ще ми мусили робити? Урешті-решт, нікому ж із нас не відомий той ваш особливий розпізнавальний сигнал миру… Якщо ти сама вестимеш перемовини з драконами на годинниковій вежі, звідки нам дізнатися, успішні вони чи ні? У нас і справді не лишається іншого вибору, окрім як, припустивши найгірше…

Я схрестила руки на грудях. Згадка про Цитрину змусила правильну відповідь вигулькнути в мене в голові.

— Чудово, — мовила я. — Тоді я проводитиму перемовини не сама. Зі мною буде ще одна людина, яка зможе спуститися до вас і повідомити, що нічого не вийшло. Але це має бути людина, якій я довіряю. Хтось, кого оберу я сама. Хтось мого віку, не старший, щоб дракони не відчули загрози, побачивши, що я не самотою.

— Ти маєш на увазі цю свою подружку? — Кронпринцеса глузливо глянула на Сілке. — На Бога! Ти вважаєш, що ми довіримо їй місію повідомити нас, чи варто починати атаку? — Вона легенько похитала головою, дивлячись на нас, наче розчарована матуся. — Може, вона й кмітлива дівчинка, але вона віддана передусім тобі, а не місту.

Сілке скоцюрбилася. А от я — ні.

— От саме тому, — мовила я з похмурим задоволенням, — ви відрядите зі мною на годинникову вежу вашу молодшу сестру.

Король люто заревів — аж здригнулася кімната. Кронпринцеса стиснула губи… утім в очах її я вперше помітила повагу.

Сілке ж дивилася на мене з неприхованою гордістю.

Але, на відміну від неї, я не всміхалася, навіть коли суперечка нарешті вгамувалася, аргументи вичерпалися і всі змирилися із запропонованим мною планом. Бо тепер настав час зустрітися з моєю родиною.

Розділ двадцять другий

Тут, на верхівці годинникової вежі, був зимний вітер. Він розмаював моє волосся, студив обличчя і, задуваючи через парапет, який сягав нам до талії, пробирав мене до кісток крізь тонкі рукави цинамонової сукні — аж сироти брали.

Молодша принцеса — інші називали її принцесою Софією — була вбрана в плащ на саєтовій[14] підбійці, ще й із вилогою, тому їй зимно