Читати книгу - "Дракон із шоколадним серцем"

не було. Проте вона, насуплена, усе одно скоцюрбилася у віддаленому кутку квадратного майданчика, за чотири фути[15] від мене.

Те, що вона супилася, було добре. От якби принцеса здавалася наляканою, мені б довелося терміново заспокоювати її ще до того, як прилетить моя родина. Демонструвати хижакам свій страх небезпечно.

Але я не відчувала в собі впевненості, достатньої для того, щоб от просто зараз когось заспокоїти — хай навіть себе саму.

Усе, що в мене наразі лишалося, — це моя рішучість… і вбрання-лусочка як нагадування про неї. Я притискала його до грудей, споглядаючи, як наближається моя родина і з кожним помахом крил силуети в небі збільшуються. Вони летіли широким клином над околицею міста, схиливши величезні голови й роздивляючись усе внизу. Тепер, коли вже могла розрізнити кольори, я зрозуміла, що очолює процесію дідусь, праворуч від нього летить мама, тітоньки Турмаліна й Смарагда позаду, і… це хто, справді Цитрина ліворуч від дідуся? Та вона ж уже бозна-скільки років нас навіть не навідувала!

Хай там що привело їх сюди, причина, поза всякими сумнівами, була вагома, якщо вони викликали Цитрину й та зголосилася полишити свій палац і прихильників, щоб вирушити разом із ними.

І що, я мушу їх переконати? От просто весь гурт дорослих моєї родини?

Навіть коли я була драконкою, мене не сприймали всерйоз. Мене вважали невгамовним і неслухняним дитинчам, єдиною, хто ніяк не міг узятися за освіту чи знайти собі захоплення, єдиною, хто призводив до проблем у родині. А зараз…

Я дивилася, як вони летять над містом, і мені раптом перехопило дух у грудях. Я стала задихатися, згадавши, як дідо вгатив у мене вогняною кулею — щоб трималася якнайдалі від нього й родинної печери. Принаймні тоді, на гірському схилі, я змогла відкотитися вбік і врятуватися. А тут, на рівнісінькому майданчику годинникової вежі, ховатися не було де.

Я потупила очі на вбрання-лусочку, яке й досі притискала до себе.

Потім глибоко зітхнула, щоб повітря потрапило до зведених судомою грудей, і трохи розтиснула пальці.

Я б упізнала візерунок луски моїх рідних будь-де й будь-коли. Тепер я сподівалася, що й вони також упізнають мій візерунок… і їм принаймні стане цікаво. Вони ж бо не бачили мене вже декілька тижнів, то, може, знайомі кольори привернуть їхню увагу.

Я струснула вбрання й звелася навшпиньки, щоб прив’язати один із рукавів до найближчого з високих загострених кам’яних зубців по боках вежі. Вітер термосив тканину, силкуючись висмикнути її з моїх рук, але я міцно прив’язала її й рушила до іншого зубця, щосили стискаючи інший край вбрання.

Принцеса Софія зневажливо всміхнулася.

— Ти що, і справді вважаєш, що ця ганчірка захистить нас від тих почвар?

— А я не збираюся нас захищати. — Я встала навшпиньки й потягнулася якомога вище, намагаючись зав’язати холошу свого строю навколо іншого кам’яного зубця, — мусила прив’язати тканину якомога надійніше, бо інакше вітер умить зірвав би її. — Я намагаюся привернути їхню увагу.

— Дивовижно, — пробурмотіла принцеса. — Просто дивови… Йо-о-о-ой!!!

Від її переляканого зойку я здригнулася й випустила вбрання з рук. Воно замайоріло, наче сріблясто-багряний прапор, напнувшись між нами. Принцеса забилася в куток, очі на смаглявому обличчі нажахано розширилися.

Я не мала часу з’ясовувати, що її аж так налякало. Натомість підстрибнула, намагаючись ухопити тканину-лусочку, — але було вже запізно. Із жахливим тріском вона відірвалася від кам’яного зубця, за який я встигла її прив’язати, і гайнула в повітря, геть від мене…

…і простісінько до драконів, які вже змінили напрямок і тепер летіли проти вітру прямо на нас.

Так от чому скрикнула Софія.

Мама раптом подалася праворуч, простягнула величезну передню лапу й, коли крихітний клаптик пролітав повз неї, перехопила його одним пазуром. Упіймавши його, вона розлючено заревіла — так, що аж ратуша під моїми ногами здригнулася, а все тіло в мене завібрувало. З вулиць і з будівлі пролунали крики, однак жоден з них ані на мить її не зупинив.

Підібгавши передні лапи, в одній з яких і досі була моя вдяганка, мама випередила дідуся й помчала просто до нас, наче вістря величезної стріли. Решта моїх родичів гайнули за нею, знов сформувавши клин. Я стиснула кулаки, щоб не було надто страшно.

— Здається, ти привернула їхню увагу. — У принцеси тремтів голос.

— Не показуй, що налякана, — звеліла я не озираючись.

Це була єдина порада, яку я встигла їй дати.

Мама мчала просто на нас, її гігантські крила так били повітря, що порив його хвилею докотився аж до мене, і, щоб утриматися на ногах, мені довелося вчепитися в найближчу кам’яну стіну.

— Кажи, людино! — заревіла мама, і голос її здоровенним молотом ударив мені в скроні, і кожна кістка в моєму тілі заскімлила. — Що ви з нею зробили, почвари?

Що?!

Я дивилася на величезне, завбільшки з будинок, розлючене створіння, з гігантських ніздрів якого вихоплювалися бовдури диму. Це що, і справді була моя мама, яка завжди дорікала мені, закликаючи за будь-яких обставин зберігати спокій і витримку? Я ніколи ще не бачила її такою оскаженілою. Я взагалі не підозрювала, що вона на таке здатна.

Я витріщилася на неї, у голові все змішалося.

— «Зробили з нею»? — повторила я.

— Не вдавай, що не розумієш! — Вона хвецьнула в повітрі передньою правою лапою, у якій досі стискала мою одежину, і зависла просто над вежею. Величезні крила маяли в повітрі, масивна блакитно-золота голова загрозливо бовваніла наді мною. Мама шкірила ікла — кожне в три фути[16] завдовжки, — ті аж сяяли на сонці. — Ми знаємо, що її забрали ви, люди! Ми йшли на нюх, і тепер від тебе пахне нею, отже ти була з нею поряд! А тепер іще й знущаєшся з нас, демонструючи оце?! — Вона щосили швиргонула вбрання-лусочку на майданчик. — Це що, намалювали ваші людські художники, поки вона лежала, зв’язана, в одній із ваших буцегарень? Чи це мисливський трофей? А чи щось іще гірше? Та якщо її скривдили, ви за це власним життям заплатите!

— Мерщій! — засичала в мене за спиною принцеса Софія. — Подай їм той ваш сигнал миру!

Однак мене наразі турбували важливіші речі. Я дивилася в люті золоті очі мами — і в грудях у мене дужчало зачудування.

— Чекайте. То ви що, прилетіли сюди… по мене?

Наступної миті мені довелося ухилятися від гігантського бовдура диму, який люто видихнула моя матуся. Знизу знову пролунали крики жаху. Я подумки подякувала за те, що тут зі мною принцеса, тож найнетерпеливішим