Читати книгу - "ВІртуозна Гра, Оскар Бласт"

Розділ 26. Переляканий Фред

Цього разу Платон товкся під Фредовими дверима набагато довше. Після дзвінка у двері хазяїн не поспішав відчиняти гостеві. Вічко відеокамери довго його вивчало, а потім навіть увімкнувся переговорник біля дверей і з маленького динаміка почувся підозрілий Фредів голос: 

- Платоне, це ти? Ти сам?

- Так, я, - відгукнувся здивований хлопець. – Та наче сам. Поговорити хотів. Впустиш? 

- А це точно ти? – Фред не поспішав відкривати двері. – Як я назвав дівчину, яка була в мене минулого разу, ану-но скажи! 

- Ти чого? – здивувався Платон. – Звідки я знаю, як її звати? Здурів зовсім? Зайчиком називав. Чи котиком? Та зайчиком наче! Коротко кажучи, пухнастою тваринкою! 

По той бік дверей у динаміку важко зітхнули, але дверні замки все-таки почали один за одним клацати – Фред їх відмикав. 

Він прочинив двері й висунув голову, зиркнув праворуч, ліворуч, і, не побачивши нікого, махнув Платону рукою: 

- Швидше заходь! 

Платон увійшов до коридору, і Фред шпарко знову почав замикати всі замки, аж п’ять, між іншим! Всі закрив і ще й активував охоронну систему, яка контролювалася спеціальною службою поза домом.  

- Що сталося? – спитав Платон здивовано, помітивши, що Фред має дещо незвичний, переляканий навіть вигляд. Зовсім не схожий на того самовпевненого типа із золотої молоді, яким себе раніше позиціонував. А ще в його руці був шокер, котрий хлопець затиснув під пахвою, замикаючи замки. 

- Платоне, мене нещодавно хотіли вбити, - прошепотів переляканий Фред. – І це серйозно! – побачивши розширені від здивування очі Платона, від ще й кивнув, а потім раптом задер футболку й показав збоку заліплений пластиром довгий поріз. – Ось доказ! Ходімо, розповім. Знаєш, немає навіть кому розказати! В поліцію ж не підеш із таким! 

Фред повів Платона довгим коридором до вітальні. Там панував гармидер: на столі й підлозі валялися коробки від піц та ресторанної їжі, порожні пластикові склянки від кави й чаю, якісь залишки їжі, від якої вже трохи смерділо. Сам Фред мав перелякані очі, скуйовджене волосся й змарніле обличчя: мабуть, погано спав. 

- Сідай, де хочеш! – згадав про гостинність Фред, змахнув якісь папери з дивана, всівся сам й відкрив бляшанку з колою, блок яких стояв на столі. - Колу будеш? Бери! Знаєш, чому я так довго тебе не пускав – за мною стежать! А у Віртуозній Грі я отримав поранення. Ти ж пройшов другий рівень? – Фред глянув на Платона й той кивнув. – І я. Але в останній момент, коли вже виходив у портал – якась сволота вистрілила в мене з арбалета! Я все одно переміг, скрафтив своє зілля, хоч і довелося трохи помучитися з тими нубами, які хотіли мене вибити з гри. Уявляєш, у мене була опція переходу аж на п’ятий рівень! Якісь нововведення у грі, мабуть! Та це не важливо! Важливо те, що рана, яку я отримав у вірті, збереглася в реалі! Платоне, це ж неможливо, правда? А ще... 

Розповідаючи свої новини Фред кривився й смикавіся від хвилювання, а в кінці взагалі зашепотів.

– Я почав плутати віртуальну реальність і реал! Платоне, от ти зараз справжній, чи ми з тобою у Віртуозній Грі? 

- Е-е-е... Ти щось пив зранку? – спитав Платон, оглядаючи стіл. На ньому наче не спостерігалося алкогольних напоїв, але Платон не був на кухні, може, там стоїть армада пляшок і Фред просто п’яний? 

- Я вже три дні нічого не п’ю! – образився Фред. – У Віртуозні Грі треба бути максимально тверезим і сконцентрованим! Я, Платончику, маю намір її виграти цього разу! Мені вкрай потрібні гроші!  

Платон страшенно не любив, коли його називали Платончиком. Просто до зубовного скреготу. Тому він одразу ж приступив до розпитувань, хоча раніше планував по-хитрому випитати у Фреда те, що його цікавило. До біса делікатність і таємниці! Адже у Фреда теж перехід на п’ятий рівень! І вісімка райдужна біля ніку! Значить, він теж у колі обраних для якогось експерименту Сержа Гармаша, про який говорила пані Гроса. Хлопець плюхнувся в крісло, де валявся лише зібганий плед, і різко спитав: 

- Ти приймаєш пігулки від звикання до вірту? Такі, з нової партії? З райдужною вісімкою? 

- Ти звідки знаєш? – спитав Фред. – По акції принесли. По квартирах ходив кур’єр і пропонував. Я взяв. Тим більше, на шару! 

- А підписував щось, коли їх брав? Якісь папери?

- Так, якийсь папірець про отримання, - кивнув Фред. – Їм для звітності треба було. А що таке? Якісь проблеми? 

- А у вірті у Віртуозній Грі у тебе глюки різні були? – уточнив Платон, ігноруючи запитання Фреда.

- Кілька разів! Так, різні дивні речі, але я не зважав, головне, пройшов далі. Хіба що ось ця рана мене дратує! Та я не про рану з вірту тобі хотів розповісти, може, це я сам десь дряпанувся й забув. А про двох молодиків, які в мене стріляли! Платоне! Просто посеред вулиці! З кулемета!

- Та ну, з якого кулемета? Ти що мелеш? - Платон вирячився на Фреда.

- Зі справжнісінького! Вони сиділи на даху будинку і лупили по мені! Там двоє було! Я бачив! Командос! Добре, що я нещодавно грав у віртгру «Війни з прибульцями» і в мене була чудова реакція! Я втік! Бо ж не мав зброї, щоб вдарити у відповідь!

Платон зрозумів, що у Фреда щось не те з головою. Він обережно спитав:

- Ти розумієш, що ти зараз сказав? Посеред вулиці в тебе стріляють? Це нонсенс!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍