Читати книгу - "Зрада. Не фригідна дружина, Аліса Маіс"

– Тобі дуже личить… вагітність, – каже Дамір.

Ці слова осідають на моїй шкірі, як невидиме сяйво. Я розвалилася на пасажирському кріслі в плюс-сайз куртці, але починаю вірити у свою красу.

– Дякую.

– Можна мені? – він робить невизначений жест рукою, дивлячись на мій живіт.

– О, звісно.

Вбити себе готова за «о, звісно», адже мого живота за останні п'ять місяців торкалися – крім мене, – винятково лікарі, і з абсолютно раціональними цілями. Я розстібаю куртку, а сама думаю, що це цілковите божевілля (чи, можливо, дуже символічний момент?) – Дамір уперше за стільки часу торкнеться мене там, де росте нове життя. Дитинка.

Він мене зрадив, а я все одно дозволяю йому стільки всього.

Дамір уважно дивиться на мій животик, схиливши голову набік – вираз у нього такий самий, як і під час перегляду милих відео з тваринами, але водночас серйозний, задумливий. Мене це смішить.

– Що ти робиш? – не втримуюся я.

– Я читав в інтернеті, що стать дитини можна визначити за формою животика…

Він таке читав?

Хвиля жару проходить по моєму тілу, приємного жару від прихильності до нього. Уявляю Даміра, який сидить на сайтах зі статтями про вагітність…

Ніколи б не подумала!

– Ох, для таких дослідів на мені має бути поменше одягу.

– Можливо, пізніше?

Він дивиться мені в очі, як раніше.

У мене перехоплює подих.

– Даміре, – видавлюю із себе, не знаючи, що ще сказати. Спрага нікуди не поділася, я бачу, що він теж відчуває.

На щастя, Дамір першим вирішує пригальмувати. Він усміхається і посувається, щоб опустити руку на мій живіт. Робить це так обережно і повільно, що змушує мене за зітханням приховувати усмішку. Через тонкий светр я відчуваю його теплу долоню. Дамір гладить животик, дивлячись мені в очі. Він бачить мою розслабленість, і опускається нижче, прикладає до животика вухо. Здається, я зараз розплачуся.

Його близькість – потужний стимулятор моїх емоцій. І не завжди позитивних…

– Я щось відчуваю! – каже він голосніше, ніж треба. Голос Даміра сповнений ейфорії. – Він ворухнувся. Серйозно тобі кажу, ворухнувся! Боже, ворухнувся…

Ух, я теж це відчула.

Малюк спав, а зараз почав проявляти активність.

– Він якось зрозумів, що я тут?

Дамір підводиться, заглядаючи мені в обличчя, його очі випромінюють радість — як у батька, який уперше відчув свою дитину, вважайте, познайомився з нею. До цього він тільки чув про нього, а сьогодні відчув, що всередині мене справді росте маленьке диво. Його диво.

– Вона, – кажу йому. – Вона могла відчути.

Він кидається обіймати мене, але так само ніжно, як і торкався живота. Притискає мене, і одразу відпускає. Намагається щось мені сказати, але все-таки пускає скупу чоловічу сльозу. Дамір одразу намагається взяти себе в руки, притискає пальці до очей, але я все одно бачу його сльози. І теж плачу. Здається, через п’ять місяців після зачаття, через п’ять місяців розпачу і боротьби я отримую свій перший спогад про вагітність, в якому присутній Дамір.

– Маленька принцеса, – кажу з гордістю. – Уяви, якою вона буде красунею.

***

Ми разом піднімаємося у квартиру, я відкриваю замок під пильним поглядом Даміра. Хочу сказати колишньому чоловікові, що в Сергія немає запасного ключа або чогось на кшталт цього, він не вхожий у квартиру без попереднього дозволу. Але потім вирішую промовчати.

Можливо, це піде на користь нашим стосункам, адже раніше я розповідала Даміру абсолютно все – не допускаючи недомовленостей чи таємниць, про необхідність яких розказувала Каріна.

Дамір знімає куртку в коридорі, акуратно ставить черевики біля стіни.

За квартиру мені не соромно, хоча Дамір звик до заможних місць, дорогих меблів і першокласної їжі. Я людина менш вибаглива. Квартиру шукала, беручи до уваги зручність розташування, а внутрішнє оздоблення я не змінювала. Тут затишно – на підлозі килим із товстим ворсом, на додаток до батарей стоїть обігрівач, на стінах висять картини з пейзажами. Літня пані Дарина Степанівна, господиня квартири, навіть кота дозволила взяти – якщо захочу потім…

– Ліжко я замінила. Старе так скрипіло від найменшого руху, що я навіть прокидалася, спати не могла, – кажу я Даміру, бачачи, як його погляд ковзає по постільному комплекту сірого кольору. – Сергій допоміг ліжко дотягнути.

– Сергій?

– У мене не так багато друзів тут.

Я сідаю в єдине крісло – навпроти ліжка і за метр від Даміра. Малятко, як прокинулося, так і не перестає штовхати матусю. Іноді доволі сильно.

– Ти могла покликати мене.

– Не могла, – піднімаю підборіддя.

Дамір зітхає.

На щастя, він хоча б не сперечається.

Не вдає, що кілометри й дні порізно розсмоктали проблеми між нами. Мені трохи соромно, що дала слабину в авто, у моїх планах був більш холодний прийом.

– Розкажи мені, як тоді усе було, – прошу я, підтримуючи з ним зоровий контакт. – Як усе було того дня, коли я застала тебе в ліжку з Мартою.

Дамір хмуриться.

– Ти хочеш зараз про це говорити?

У мене ледь не виривається обурене: «а про що нам ще говорити?»

Чудово, звісно, що він читав про форму животика і прийшов у такий захват, побачивши мене вагітною малюком, але мені потрібно від нього інше. Відповіді. Інформація. Визнання. Тепер я можу згадувати про той день без відчуття, що всередині мене все стискається і розтягується, можу тримати обличчя і не плакати. Настав час повернутися в той день і вислухати, як усе було насправді.

Версію мого чоловіка.

– Ми на цьому зупинилися, Даміре.

Дамір розгладжує кучеряве волосся на лобі й сідає на край ліжка.

Скромно так, намагаючись не прим'яти ковдру.

– Гаразд.

– Гаразд, – повторюю я.

Не даю йому ухилитися. Подумки готуюся. Зчіплюю руки в замок, щоб не почати здирати кутикулу від нервів. Я готова, але навряд чи буде приємно слухати, як мій чоловік знайшов собі першу коханку.