Читати книгу - "Обери мене, Тетяна Овчіннікова"

Розділ 27. Торстейн

Добрий вечір, мої любі читачі! Як ви дивитеся на те, щоб отримати завершення цієї книги до Миколая? Такий собі подарунок під подушку. Отож, від сьогодні починаю публікувати по розділу щодня. Чекаю ваших відгуків та зірочок. Люблю вас усіх і зичу нам усім якнайскорішої перемоги! І задоволення від читання!

 

Вальгард підхопив мене під лікоть і потягнув кудись в дальній куток зали. На моє бажання дізнатися, куди ж мене тягнуть, кинув лише загадкове: «Побачите». Прекрасне ставлення до іноземної принцеси! Пожалітися на нього комусь, чи як? Та ні, це я просто сердита на нього, бо він відірвав мене від Брінейна.
Герцог привів мене до закутка, в якому я побачила незнайомого мені чоловіка. А чи такого вже незнайомого?
- Ліє, дозволь представити тобі мого брата Торстейна. Стейне, це принцеса, яку мені випала честь супроводжувати, уже не спадкоємиця Орлиних земель Алія-Ахсана.
Брат Вальгарда незграбно переступив з ноги на ногу, похитнувся, а потому, відновивши рівновагу, низько схилився у поклоні.
- Радий знайомству.
Я відповіла реверансом і словами:
- Навзаєм.
Отже, ми не будемо зізнаватися Гардові, що вже бачилися? Ну а власне, хто я така, щоб це вирішувати. Якщо брат не бажає, то і я промовчу.
Натомість уважно розглянула Торстейна. Сьогодні чоловік уже не намагався сховати від мене своє обличчя. Замість нього це робила майстерно пошита маска, яка прикривала темним мереживом усю ушкоджену частину його обличчя. За разючою вправністю я зовсім не скоро помітила, що на тому місці, де мало б бути втрачене око, тканина ніби згущується, аби тінню відвернути увагу від відсутнього прорізу. Кравець майстерно справився з поставленою задачею замаскувати ушкодження Торстейна. Зараз на мене дивився просто привабливий загадковий чоловік.
- Стейне, чи не запросити б тобі Алію провести час танцю з тобою? – запропонував Гард.
І отримав сердиту відповідь:
- Дякую, брате. Ти, можливо не знаєш, але я вмію чемно поводитися!
Герцог пирхнув, але ніяк не відповів на братову шпильку. Той же звернувся уже до мене:
- Ваша Високосте, чи не зволите ви провести цей танець зі мною? Запросив би дійсно до танцю, та навряд чи вам вдасться отримати задоволення від кульгавого та хиткого партнера, тому пропоную просто прогулятися вздовж ілюзорних садових алей.
- Із задоволенням переведу дух, - погодилася я і прийняла Торстейнову руку, вкриту притаманними магам шрамами.
- До речі, це була саме Стейнова ідея зобразити наш сад, - зауважив Гард, не поспішаючи нас покидати. – В останню мить організатори вирішили змінити декорації для маскараду і саме Торстейн був тим, хто запропонував втілити панораму засніженого саду. Він дуже любить там бувати.
- Справді? – захоплено вигукнула я.
І пильно придивилася до чоловіка, якого тримала під руку. Ворон чи ні? Як би дізнатися?
- Мені теж дуже подобається ваш сад! – продовжила я. – З вікон моїх покоїв добре видно його алеї.
Ми рушили вздовж стіни. Мій супутник узяв повільний темп і йшов, попри кульгавість, доволі впевнено та твердо. Кілька разів я відчула, що рука, на яку я спиралася, сіпнулася. Може не варто так вже сильно спиратися на нього? Але не встигла я послабити свою хватку, як молодший брат герцога відреагував:
- Не бійтеся, Ваша Високосте. Шкоди ви мені не заподієте, тож тримайтеся за мене повною мірою.
- О, добре…
- Чи, може, ви не тому не хочете за мене триматися? – висунув він інше припущення. – Я вам неприємний?
Погляд, що він кинув на мене точно був підозрілий.
- Зовсім ні! – поспішила запевнити й на підтвердження своїх слів міцніше охопила його передпліччя.
Крива усмішка, що з’явилася на Торстейновому обличчі, була такою схожою на Брінейнову, що у мене аж серце защеміло.
Добре, що супутник відвернув мою увагу:
- Дякую, що не розповіли братові про нашу випадкову зустріч у місті.
- Мені здалося, що вам би цього не хотілося, - припустила я.
- Все так. Хоч я молодший за нього всього на кілька хвилин, та Вальгард вважає себе більш досвідченим, тож не цурається можливості проконтролювати усе, що я роблю. А це дратує. Тому я й волію, аби він менше знав про мої справи.
Зараз Торстейн звучав саме як примхливий та розпещений молодший братик, тому мені ледь вдалося сховати усмішку.
Або не вдалося, бо гострий погляд, що він на мене кинув, та й наступна фраза підтвердили, що мою усмішку помітили:
- Вважаєте мене зніженим?
- Зовсім ні, - запевнила його. – Але ви так зневажливо відгукуєтеся про свого брата, а він вас дуже любить.
- Це він вам сказав? – здивовано перепитав мій супутник.
- Так. А ще я бачила цю любов, коли він розповідав про вас.
Торстейн кинув на мене задумливий погляд, проте ніяк не став коментувати моє останнє зауваження. Натомість підвів до копії лави, де я познайомилася з Вороном.
- Чи знаєте ви, що у саду існує точнісінько така альтанка? А коло неї – ця лавка. Там дуже мальовничий куточок.
- Так, мені доводилося там бувати.
- Коли?
- Коли Вальгард проводив екскурсію палацом та прилеглою територією.
- То може присядемо на кілька хвилин? Тут затишно, і ми не будемо маячити перед очима в інших.
- З радістю. Але чи не замерзнемо ми?
- Я – точно ні, бо звик до тутешнього холоду. Та й вам немає чого хвилюватися: усі лави зачаровані від холоду.
Ми зайняли лаву. Світло довкола було приглушене, створюючи атмосферу вечірніх сутінків. У мене тут же з’явилося відчуття, що я на побаченні з Вороном. Той же сад. Та ж лава. Те ж таємниче оточення довкруг. Та чи той же чоловік поряд? І чи хочу я це з’ясовувати?
- Мені б хотілося, аби ви стали нашою королевою, - раптом видав Торстейн, вириваючи мене із задумливості.
- Що? Чому?
- У мене свій шкурний інтерес. Я бачу, як ви без побоювання ставитеся до мене, хоч і знаєте, як я насправді виглядаю. Та й до Брінейна. Ваша компаньйонка, кажуть, теж не лякається скалічених. Тож я й подумав, що можливо, у ваших землях всі такі. Чи я помиляюся?
Я знизала плечима:
- За всіх судити не беруся, проте у нас і справді ніхто не сахається, коли бачить шрами.
- От про що я й кажу.
- Але я не розумію, що зміниться особисто для вас, коли я стану королевою?
- Те, що з вами приїдуть нові обличчя. Серед яких я зміг би… Вибачте, верзу нісенітниці.
- Зовсім ні, - я аж схопила його за руку. – Мені цілком зрозуміле ваше бажання знайти супутницю, яка б не боялася вашого вигляду.
- Тільки прошу, Гардові про цю нашу розмову ні слова.
- Чому?
- Бо він тут же кинеться втілювати її в життя. Зараз він думає, що мене зовсім не цікавлять жінки, тому остерігається активно діяти. Щойно ж він дізнається, що я маю намір одружитися, як влаштує оглядини не гірші, за Харальдові.
- Отож, оглядини? – я вчепилася в обмовку.
- Вибачте, я не хотів вас образити. Звісно ж ні. Це лише святкування дня народження принців, - безтурботно мовив Торстейн, проте хитра усмішка видавала його з головою.
Я усміхнулася у відповідь, проте не стала більше чіплятися до слів. Та й мелодія чергового танцю скінчилася, тому Торстейн підвівся і вклонився мені:
- Дякую за подарований танець, Ваша Високосте, хоч ми й не танцювали.
- Будь ласка, - я теж підвелася. – Я отримала задоволення.
- Мені теж було дуже цікаво у вашій компанії, - продовжив Торстейн. – І, якщо на те буде ваша ласка, я б хотів продовжити наше знайомство.
- Не заперечую.
- У такому разі, до наступної зустрічі! – він ще раз вклонився.
А мене вже запросили на наступний танець.

Коли маскарад дійшов до завершення, я вже ніг не відчувала від утоми. Мені не вдалося уникнути жодного танцю, тож під кінець я з жалем згадувала час, проведений з Брінейном та Торстейном. І якщо брат Вальгарда щез одразу, як ми розійшлися, то молодший принц продовжував сидіти на своєму місці. Хоч це й не доставляло йому задоволення, судячи з кислої міни на його обличчі. Час від часу його самотність розбавляли – то придворні чоловіки, то Харальд чи Гард, навіть Бояна та Соллі підходили (я пильно слідкувала за ним!). Я теж хотіла ще раз підійти до предмета моїх думок, та мене увесь час перехоплювали інші.
Ось і тепер, щойно я намірилася провести наступні кілька хвилин на стільчику коло Брінейна, відмовляючи усім охочим, як мене всього за кілька метрів від цілі, зупинив принц Харальд. Король з королевою покинули захід ще годину тому, наказавши молоді гарно повеселитися, тож тепер обов’язки хазяїна маскараду перелягли на плечі спадкоємця. Харальд піднявся на підвищення і заговорив:
- Я з жалем хочу оголосити, що наш маскарад добігає кінця. Хотілося б розважатися до ранку, та завтра на нас чекають не менш захопливі заходи. Але перед тим, як ми завершимо, мені б хотілося запропонувати одну витівку. Наші маги не даремно старалися, створюючи таку купу снігу та підтримуючи потрібну температуру протягом вечора, аби цей сніг не розтанув. Шкода буде не скористатися повною мірою даною нам можливістю. Тож я пропоную насамкінець зіграти з вами у сніжки.
Сніжки? Що це за гра?
Але принц тут же показав, що саме він мав на увазі, коли підхопив пригорщ снігу та скатав з нього кулю. Яку й запустив у … Вегарда. Куля зірвалася від зіткнення з плечем придворного мага й осипала того сніжинками. Маг чмихнув, струшуючи з себе зайвий сніг і тут же відплатив племіннику, запустивши сніжок уже в принца. Ті, хто був знайомий з цією грою, з радістю вступили у «бій». Я, та декілька інших південних принцес не поспішали, придивляючись до того, що відбувалося. Раптом мені в спину прилетів зовсім не болючий удар, а лопатки тут же обдало холодом.
- Хто? – оглянулася і побачила усміхнене обличчя Гарда, що стояв неподалік. Тут же схилилася, без остраху зачерпнула снігу і запустила «снаряд» у відповідь. Влучила прямо в обличчя, тож трохи злякалася, проте веселий сміх мого провожатого утвердив, що нічого поганого не відбулося.
Захопилася грою разом з іншими присутніми. Виховані придворні, високопосадовці та принцеси перетворилися на купу грайливих дітлахів і це було так весело! Якоїсь миті коло мене опинився принц Харальд, закрив мене від чергового сніжка та радісно запитав:
- Ну то як, теплолюбна принцесо? Подобається вам наш сніг?
- Ну звісно! – щиро відповіла я, і тут же поплатилася, за те, що відвернулася – черговий «снаряд» прилетів мені просто в обличчя. Кілька митей я розгублено кліпала очима, а потім легко засміялася. Принц приєднався до мого сміху, набираючи снігу, щоб відплатити моєму кривднику, хоча хто то був, я не помітила.
Скоро наші з Харальдом шляхи знову розійшлися. Я сховалася за колону, стилізовану у вигляді дерева і там змогла перевести дух та роззирнутися. Майже усі присутні були утягнені до гри, лише дехто, як і я, переводив дух, сховавшись за колоною чи присівши на стілець. Треба віддати належне, ніхто не чіпав тих, хто відійшов перепочити або взагалі не брав участі у грі. Виявляється, були й такі. Брінейн був саме серед останніх, на підвищення, де він сидів, не залетіла жодна грудка снігу.
Так не чесно! Невже він піде із залу, не отримавши й жмені снігу собі за комір? Ні, я не можу такого допустити! Добре, що далеко від підвищення, де сидів принц, я не відійшла, тож могла вести обстріл, не полишаючи свого укриття. Зліпила сніжок та поцілила молодшому принцові просто у груди. Що, дістав?
Чоловік з несподіванки здригнувся, бо сніжинки, розлетівшись, окропили і його обличчя теж. Я не змогла стримати сміху. Ейн заозирався, намагаючись зрозуміти, хто так підло на нього напав, я ж сховалася за колону, сподіваючись, що він мене не побачить. Перечекала кілька довгих митей, змусивши себе не поспішати. Коли виглянула зі свого укриття, принц привільно відкинувся на спинку свого крісла та роззирався по залу. Ніби нічого й не відбулося! Та мене не змогла увести в оману його розслаблена поза – він точно був на сторожі.
Та я все ж ризикну. Сніжок був заготовлений заздалегідь, ще коли я ховалася, тож зараз треба було вичекати момент, коли Брінейн не буде дивитися у мій бік. Ось щось привернуло його увагу в іншій стороні, тож грудка снігу знову полетіла просто у принца. Дивитися, чи влучила, не стала, знову заховалася за колону.
На те, що мені поталанить і втретє, навіть не розраховувала, проте вичекала для годиться, перед тим, як визирнути з-за дерева.
Щоб наткнутися на пильний потемнілий погляд Брінейна. Чоловік не метушився, виглядав таким же розслабленим, на устах навіть грала напівусмішка, що так мені подобалася. Він не став нахилятися, ні. Сніжинки самі злетілися на його долоню, закружляли, перед тим, як стиснутися у тугий сніжок – заворожливе видовище. А принц ще й хизувався переді мною! Позер! Повільно підійняв руку, замахнувся і кинув сніжок просто мені в обличчя. Чекати, допоки він до мене долетить я звісно ж не стала і знову заховалася за колону.
Ага, заховалася. Від мага. Та його куля просто облетіла перешкоду і влучила саме туди, куди й летіла – мені в обличчя. Ну начувайся!
Вже не криючись, я вискочила з-за колони й запустила новий снаряд у принца. Влучила! Та раділа я недовго – відповідь прилетіла майже миттєво. А за нею інша. У принца була перевага – йому не потрібно було ліпити сніжки. Вони самі матеріалізувалися у його долонях. Залишалося лише кидати. Усі його кидки досягали цілі, хоч я й намагалася ухилятися. А ще й сама примудрялася кидати у відповідь хоч і не так рясно, як це робив Ейн. Незграбно, бо поспішала, схилилася за черговою порцією снігу, і отримала вагомий удар по сідницях. Не втримала рівноваги та полетіла прямо у замет, занурилася у сніг з головою. Брінейн щось вигукнув, та я крізь сніг не почула.
Коли ж вибралася та обтрусилася, наткнулася на палючий погляд принца.
- Ліє, ходіть сюди! – стривожено покликав він.
Слухняно поплелася до Ейна, на ходу усміхаючись, аби він не подумав, що завдав мені школи.
- Як ви? Все гаразд? – поцікавився він, не встигла я наблизитися.
- Так, все добре. Вибачте, що втягнула вас у двобій.
- Не просіть вибачення, це було справді весело! Давно я не розважався таким чином.
- Якби ще й магією собі не допомагали! – поскаржилася я.
- Але ж щита я не виставляв, - зауважив Брінейн. – Дозвольте, я висушу ваше волосся та вбрання.
А я й не помітила, що промокла наскрізь. Лише коли відчула потік гарячого, але не палючого повітря, то здригнулася.
- Потерпіть трохи, зараз зігрієтеся. Чому ви, до речі, не взяли мій кристал? – майже з обвинуваченням поцікавився принц. - З ним ви б не намокли.
- Він не пасував до сукні, - з жалем поскаржилася.
- Ні за що не повірю, що у цій сукні немає прихованих кишень.
- Невже кристал подіє й так?
- Йому необхідно лише торкатися вашої шкіри, навіть через тканину.
- Я не знала про такі його властивості. Надалі – не випущу його з рук.
Ейн задоволено усміхнувся.
- Дякую, я вже зігрілася, - мовила я, та відповіді від принца не дочекалася. Натомість він змахнув рукою і навколо нас заграв переливчастими барвами кокон, в який тут же вдарився сніговий «снаряд». Щойно сніг стік додолу, як щит зник (чи, можливо, став прозорим).
- Думав, хоч Алія відверне твою увагу, тож я зможу заскочити тебе зненацька, - весело мовив принц Харальд, що й був автором сніжка, який не долетів до цілі.
- З тобою я завжди на сторожі, - пирхнув у відповідь Брінейн.
- Але хтось все ж таки зміг пробитися через твою загороду, - зауважив спадкоємець, оглядаючи подекуди мокрий одяг брата. – Аліє, невже це вдалося вам?
Я кивнула, засоромлено опускаючи погляд.
- Я захоплений! – вигукнув Харальд. – Вам неодмінно треба колись розповісти мені, як вам це вдалося.
- З радістю, - буркнула я зовсім без радості у своєму голосі. Прикро було, що спадкоємець перервав наш тет-а-тет, мені б хотілося побути з Ейном на самоті довше, аніж кілька хвилин.
Поряд насупився Брінейн, та Харальда, здається, не цікавили наші емоції. Він плеснув Ейна по плечу і попросив теж висушити його одяг. Допоки брати возилися з одягом спадкоємця, я тихцем зійшла з підвищення і поспішила розчинитися у натовпі, який вже навтішався грою зі снігом і тепер, ще більш стомлений, поволі сунув до виходу.
У кімнаті я тут же схопила кристал, і зрозуміла, як мені бракувало цього ненав’язливого тепла. Точно ні за що не облишу більше свій подарунок. Коли вже майже провалилася у сон, мені знову приверзлися міцні чоловічі обійми…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍