Читати книгу - "Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі"

пес ти безсоромний, від бідолахи Вараміа треба? Він мені свою пайку запропонував — ти за це на нього напустився? А ти забув, як він для тебе останнього шматка хліба не пошкодував? Ти жебраком сюди приповз, а тепер ти турком над нами стовбичиш і голодом нас винищити хочеш? Бачили такого, га?!

— Квішиладзе-батоно,— перебив його Вараміа,— ти не забувай: поділитися останнім шматком — це не благодійність і не доброчесність, це обов’язок людини. Коли зрозумієш це, не докорятимеш, і совість твоя буде чиста. Усі наші сварки минуть, забудуться, а ти скільки разів згадаєш про свої докори, стільки разів і почервонієш, і тягар буде на душі твоїй. Не треба більше такого казати.

— Цей кровопивець обдирає нас і не червоніє, а мені чого червоніти? — мовив Квішиладзе.

— Стримайся від того, про що згодом шкодувати доведеться. Потерпимо. Прийдуть же до когось з нас. Раніше чи пізніше, а прийдуть,— умовляв Вараміа.

— Ну, базікайте, базікайте, скільки влізе,— сказав Чоніа впевнено й спокійно, і раптом я згадав, що через два дні він має зустрітися з квішиладзевською Цуцою на умовленому місці, про що він написав їй у листі.

У палату ввійшов Хосро з коробкою ліків, і сварка стихла.

— Дивися, Чоніа,— сказав Хосро, роздавши ліки й збираючись іти,— коли б не дізнався батоні Мурман про твої витівки, а то попросить тебе з лазарету!

Квішиладзе пирхнув од сміху.

— Чого смієшся, свинюко! — обірвав його Чоніа.

У Кучулоріа злякано забігали очі, він підвівся, стогнучи, й сказав:

— Господи, ніколи так живіт не болів. І що я таке з’їв?

— Якби я був на ногах, ти взнав би, хто свинюка,— одказав Квішиладзе Чоніа.

Тримаючись за живіт, Кучулоріа пішов на балкон.

— Гм, живіт заболів у цього пройдисвіта! — сказав Замтарадзе і, підвівшись, подивився у вікно на балкон: — Стоїть собі, вухо в двері встромив.

— А звідки Хосро про все дізнався? — спитав Туташхіа.

У його голосі я вловив докір Замтарадзе.

— Від мене взнав, але й без мене він уже про все здогадувався,— сказав я.— Хосро — мудра голова. Хтось же повинен повставляти їм клепки, а то вони кістки потрощать один одному або ще щось гірше. Шкода все-таки.

— Себе пожаліти треба — доводиться дивитись на їхнє неподобство,— промовив Туташхіа.— Вони роблять, що їм належить робити, без цього їм і життя не життя.

— Ти ось що, Чоніа,— голосно сказав Хосро,— пускай мимо вух, якщо хто тебе скривдить. Ти здоровіший за інших, ти й допомагай усім. А ви теж тримайте себе в руках! Я знаю, обридло щодня одному на одного дивитися, от і чвари. Та це спокуса. Не піддавайтесь їй.

— Хосро-батоно,— мовив Чоніа,— ніхто мені не обрид. І Квішиладзе отой, сучий він син, чи хто інший, начхати мені на всі образи. Зле мені, слабий я. Казан і помішуха не під силу стали. Скажете мені — кинься, Чоніа, у воду,— піду й кинуся. Якщо завтра з самого ранку буде мені отак зле, як сьогодні, не зможу я зварити гомі, клянуся могилами рідних на землі й богом на небі, правду кажу.

Рипнули балконні двері, і в притихлу палату ввійшов Кучулоріа.

— Гаразд, не будемо завдавати стільки клопоту Хосро,— сказав він, ніби й не виходив з палати.— Може, й справді зовсім охляв Чоніа. Останнім часом мені полегшало. Я варитиму. Що вдієш, всяко в житті буває.

— Оце добре. Давай, Кучулоріа, берися до діла,— Хосро всміхнувся лукаво й вийшов.

— Вернув собі Кучулоріа казан, помішуху і шкурку з гомі,— зауважив Замтарадзе.— Помінявся губернатор.

Минуло близько години, і Кучулоріа заявив:

— Мурман звелів вам харчуватися як слід. Усі, звісно, чули? Варитиму я, а ось ділити, Квішиладзе-батоно, будеш ти, не біда, що без ніг лишився. І щоб ніхто не сперечався... Харчі спільні, і відати ними треба гуртом.

Рішучий тон Кучулоріа й нова спільна дільба подіяли-таки. Усі їли з задоволенням, крім Вараміа; він розтуляв рота, коли Квішиладзе підносив ложку, жував очужіло й плакав.

На другий день Туташхіа сказав мені, що в діжці назріває новий канібалізм. Абраг так заповзятливо допомагав мені виводити людоїда, наче був моїм компаньйоном.

— Куджі-батоно, вони зголодніли й пожирають одне одного — це все зрозуміло. Але ви казали, що людоїда можна вивести і обжерливістю. Якби вони були ситі, ЩО Ж ТОДІ?.; Ось чого я ніяк не втямлю.

— Та ситими вони будуть, але та ситість від однієї їжі — від кукурудзи, скажімо, або від пшениці, байдуже. Коли вони наїдяться досхочу й роздобріють, тоді треба кинути їм шматочок прокопченої свинячої шкури. Хто сильніший, той і захопить той шматочок, але з’їсти не зможе — надто тверда, як кремінь, а випустити її теж не випустить — надто вже заманливо пахне. Той запах і притягає всіх. Господар того шкуратка, хоч убий, іншому пацюкові не віддасть його. Кінець кінцем пацюки гуртом нападають на того, хто захопив копченість. Починається гризня, а в гризні хоч одного пацюка та з’їдять, а шкураток знов одному комусь залишиться. Настане потім і його черга, і так один пацюк за одним.

Усе це добре, але назавтра мала відбутися зустріч Чоніа з квішиладзевською Цуцою, і це було найважливіше! Я і так прикидав, і сяк — що робити, як бути? Не повірите, але так мене все це непокоїло, що заснув я аж геть за північ. Прокинувся на світанку. Ні плану, ні рішення в голові моїй так і не визріло. Все сталося само собою. Я поснідав, спіймав свого Фараона, упхнув його в кишеню й поніс у Поті продавати.

Продав я його досить швидко і зайшов у духан — захотілося їсти. До прибуття Цуциного поїзда лишалося годин дві. Треба було квапитися, щоб прийти на місце побачення трохи раніше, а то Чоніа випередить мене, і мені тоді ні втекти, ні сховатися. Устиг я вчасно, швиденько все обійшов, обдивився й нишком підкрався до того самого місця. Чоніа ще не було. На узбіччі, у вільшняку, бачу, багато дров порозкидано. Я позбирав їх І склав маленький зруб, усередині в ньому можна було навіть лягти. Знадвору закидав меншими полінами — шукай, не знайдеш. Улаштувався хоч куди, одне непокоїло мене: аби Чоніа й Цуца Квішиладзе поставали так, щоб їх було чути, а видно було звідти на цілу верству.

Був кінець грудня чи початок січня. Вітри о цій порі року —