Читати книгу - "Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі"

Незабаром з’явився добродій Чоніа. Видно, він добре знав, коли прибуде поїзд, та й на таке діло йшов, певно, не вперше — виступав він поважно, мов індик, упевнений у собі і в успіхові. Спочатку він подивився на дрова. Потім перейшов на той бік дороги, де кущі, й сів там на камінь. Мабуть, в сідниці йому холодно стало, він вернувся на мій бік, вибрав поліно, підклав під себе і вмостився на тому самому місці. Ще трохи згодом витяг кисета й закурив. Коли він виплюнув недокурок і замугикав собі під ніс, біля потійського семафора пролунав свисток паровоза.

Який же Чоніа був малий і немічний, коли пришкутильгав у лазарет. Я подумав тоді, що він дитина. Згодом він трохи зміцнів, та все одно аж надто вже був щуплий. Зараз я дивився на нього із своєї засідки й думав, за що жив оцей карлик. Якби взяв він лопату або сапу, впав би за другим помахом. Він був неписьменний, щоб служити. Певно, влаштувався десь сторожем або в духані на побігеньках. Чоніа почав насвистувати «Собачий вальс» та ще й з варіаціями, і тоді мене осяяло. А-а-а, знаю, де він служив! У справника, до його дочок був приставлений, порав коней панночок. Але ж і на те потрібна сила?.. Отак я розважав себе й чудово почувався при тому, поки не почув у себе за спиною шурхоту. Обернувся, та що я міг побачити, коли, споруджуючи свою фортецю, не зміркував, що підійти можуть і з тилу, і ніякого отвору для спостереження не лишив. Які були щілини в дровах, у ті й пробував я хоч що-небудь та розглядіти. Нікого я не побачив, а шурхіт тим часом перетворився вже на виразний тупіт кроків — хтось підкрадався до мого сховку. А що як це господар по дрова прийшов, подумав я. Сполохає побачення та й мене застукає — що мені тоді казати, що робити? Аж ось в одну із щілин я побачив чиїсь руки й ноги: хтось стояв рачки. Обличчя і тулуба не видно було. Я розгубився. Намагаючись хоч що-небудь розглядіти, я мотався від однієї щілини до іншої, поки не вдарився головою об верхнє поліно, і дуженько-таки, скажу я вам. І раптом — от тобі й на! — я побачив Дату Туташхіа! Очі в нього були як кинджали — це я й раніше за ним примічав. Він дивився прямісінько на мій сховок. Очевидно, він почув шамотню всередині зрубу, не знаю, чи злякався, тільки в руці у нього був величезний маузер. Клянуся, якби з необачності він спустив курок, куля влучила б мені якраз поміж брів.

— Ану вилазь! — пошепки наказав абраг, але той шепіт видався мені сильнішим від грому — все з незвички.

Я розсунув поліна в задній стінці й виткнув носа, щоб Дата Туташхіа побачив мене. Ми мовчки дивились один на одного. Потім Дата сховав маузер за спину й на мигах спитав — що ти тут робиш? Я знаком пояснив — стежу за Чоніа. Абрага розібрав сміх, він навіть рота рукою затиснув. Я покликав його у свій сховок, звідси — пояснив — зручніше стежити. Він подумав-подумав і вліз до мене.

— Що тут діється? — прошепотів Туташхіа.

Я розповів йому все по порядку. Абраг засміявся, прикривши обличчя башликом. У нього була одна дивна риса: він або впадав у глибоку задуму, або веселився. Скільки не спостерігав я за ним у лазареті, ніколи середини він не знав.

Ми досхочу нашепотілися, але я так і не зрозумів, навіщо йому треба було стежити за Чоніа. Я губився в здогадах, чекаючи побачення Чоніа та Цуци. Може, в Туташхіа заговорив потяг до пригод, зрозумілий в абрагові, і цікавість привела його сюди? А може, помітивши, що Чоніа збирається ушитися з лазарету, він вирішив з обережності простежити за ним — чи не піде цей негідник у поліцію, відчувши щось підозріливе у них із Замтарадзе?

Туташхіа штовхнув мене ліктем: не зводь очей з Чоніа. А Чоніа й досі сидів на поліні, пильно дивлячись на дорогу, що вела до Поті. Кілька разів він навіть долоню прикладав до лоба. А тоді встав, обсмикнув на собі піджачечок, знову сів і, схиливши голову, поринув у думки. Мені здалося, він навмисне вдавав із себе людину, що знемагає від чекання. «Яке нудне діло звалили на мене»,— ніби промовляла вся його убога постать.

Невдовзі й ми помітили те, що з таким зусиллям намагався побачити Чоніа. Дорогою простувала здоровенна молодиця. На плечі хурджин — якраз на її зріст. У руці — величезний кошик.

Вона йшла, як слон на водопій, ступаючи статечно й важко.

— Таку дорідну молодицю вам доводилося коли-небудь бачити? — спитав я Туташхіа.

Абраг широко всміхнувся.

А молодиця йшла, як великий корабель. Порівнявшись з нами, спинилася. Чоніа ліниво підвів голову, оглядів жінку зовсім байдуже й грубо спитав:

— Чого це ти витріщилася на мене?

Жінка поставила кошика на землю і взялася в боки.

— Тебе що, чоловіче добрий, батько з матір’ю кланятися не навчили?! Чого витріщилася! Maбуть, такого ладного та гожого зроду не бачила! — одказала йому молодиця.

— Іди лишень собі, куди йдеш, а то я тебе!..— Чоніа підвівся, обсмикнув піджачок і заходив сюди-туди.

Походжав він з великим вдоволенням, але руками вимахував, як ненавчений перволіток.

— Ой матінко моя, а походжає ж як поважно отой курдупель! — щиро здивувалася молодиця й сказала: — Хлопчику, чий ти, га? Мене тут один чоловік мав чекати — де кущі та дрова у вільшняку.

Чоніа спинився, вглядівся в жінчине обличчя, зійшов з узбіччя й спитав обережно:

— Ти часом не Цуца Догонадзе, жінка Спиридона Сіорідзе, а йдеш до Бесіа Квішиладзе?

— Еге, так воно і є.

— Так воно і є, кажеш? А де ж твоя совість, скільки часу її жди! Бесіа твій погнав мене, ще й на світ не благословлялося. Вранішнім поїздом, сказав, приїде. Я — Чоніа. Давай, та швидше, що там передати треба, часу в мене обмаль!

Квішиладзевська Цуца огляділа Чоніа, обвела руками все кругом себе й щиро засміялася:

— Бери, та он скільки приперти звелів той дурень мій. Я яка жінка і то ледве тягну, а ти, горобчику мій, і з місця не зрушиш!..

— Годі базікати! За два рази заберу, як треба буде.

Квішиладзевська Цуца знову всміхнулась, взялася за кошика й