Читати книгу - "Юдейська війна, Ліон Фейхтвангер"

«О, Адонає! Я грішив, я чинив неправду, я чинив злочини перед твоїм лицем». Йосиф стояв спереду як священик першої черги, палко, як і інші, сповідався він перед Богом: «О, Адонає! Я грішив, я чинив неправду, я чинив злочини перед твоїм лицем», і він почувався брудним, низьким і пригнобленим. Коли почав третє речення сповіді, голова його підвелася, він відчув, що зі задніх рядів хтось спрямував на нього злісний і настирливий погляд із маленьких одержимих очей, і побачив рот, який не говорив того, що говорили хором усі інші: «Я грішив, я чинив неправду», а гостро й шалено вимовляв слова: «Ти грішив, ти чинив неправду». Це був рот Сапіти. І коли Йосиф на закінчення служби разом із іншими священиками промовляв благословення, коли він підняв руки з розставленими пальцями і стояв перед зборами, які схиляли вниз голови, бо над благословляючими священиками витав дух Божий, він знову зустрівся з парою очей, що були зухвало, злісно й уперто спрямовані на нього, і голос Сапіти виразно глузував: «Заткни свій рот, Йосифе бен-Маттіас. Ми радше здохнемо без твого благословення, Йосифе бен-Маттіас».

Йосифа сповнило велике здивування. Він не уникав ніякої небезпеки, терпів спрагу та нужду, як найнезначніший із його солдатів. Його заходи показали себе добрими та чинними, Бог видимо був із ним, він уже тримає місто довше, ніж міг би тримати будь-хто інший. Що хоче цей Сапіта? Йосиф не гнівався на нього. Чоловік засліплений, не знає, що чинить, лихословить.

Вилазка, яку зробив другого дня Йосиф проти валів на півночі, провадилася з диким фанатизмом. Вмерти у бою було краще, ніж на хресті, і ця темна жадоба смерті в бою дозволила юдеям, не зважаючи на густі постріли, продертися до загрозливого пункту. Вони побили його оборонців, спалили вали та машини. Римляни відступили. Відступили не тільки на цьому місці, а також і на півдні, де на них ледве натиснули. Скоро люди Йотапати дізналися причину: влучили у Веспасіана, римський маршал був поранений. У місті радувалися. Йосиф звелів видати подвійну порцію води. Це був п’ятий тиждень. Коли йому вдасться продержатися до сьомого тижня, тоді літо буде в розпалі, тоді Єрусалим на цей рік врятовано.

Це тривало майже тиждень, поки римляни знову обгородили той пункт. Але тим часом вони поставили також із трьох боків біля стін свої облогові машини, тарани. Це були потужні бруси, подібні до корабельних щогл, що закінчувалися спереду товстими залізними болванками в формі баранячої голови. Посередині були щогли, причеплені канатами до горизонтального бруса, що рухався на товстих стовпах. Велика кількість артилеристів відтягувала брус із баранячою головою назад, а потім штовхала його вперед. Жоден, хоч який товстий, мур не міг довго витримувати удари цієї машини.

Тепер нарешті, після того, як попрацювали якийсь час тарани, Веспасіан вирішив, що фортеця готова для генерального наступу. Наступ почався на світанку. Небо потемніло від пострілів, жахливо та настирливо звучали сурми леґіонів, і з усіх метальних машин враз вилітали великі кам’яні кулі, глухо гули, відбиваючись луною в горах, удари таранів. На валах працювали три окуті залізом башти, сімнадцять метрів заввишки; на них були списокидачі, лучники, метальники, а також і легкі метальні машини. Обложені були беззахисні проти цих панцерованих страховищ. Під їхньою охороною підповзали з проходів моторошні велетенські черепахи, кожна складалася з ста чоловіків римського добірного війська, які тримали над головами сполучені один із одним щити, так що жоден постріл не міг у них влучити. Панцеровані башти працювали точно разом із цими черепахами, спрямовуючи свої постріли проти тих місць на мурах, які обрали собі черепахи, так що оборонці мусили їх очистити. Уже в п’яти місцях одночасно нападаючі досягли мурів, перекинули штурмові містки. Але в цю хвилину, коли римляни не могли стріляти, щоб не влучити в своїх власних людей, оборонці стали лити на штурмуючих киплячу олію, що проходила під залізо панцерів, і поливали штурмові містки слизьким виваром грецького сіна, так що нападаючі сприскали з них.

Настала ніч, але римляни не припинили штурму. Глухо гули цілу ніч удари таранів, рівномірно працювали панцеровані башти, метальні машини. Влучені гротескно скочувалися з стін. Стояв крик, лунали стогони та зойки. Такий страшний був шум цієї ночі, що юдейські начальники звеліли солдатам на стінах позатикати собі вуха воском. Сам Йосиф слухав гудіння з майже диким задоволенням. Це був сорок шостий день: сім разів по сім днів має він тримати місто. Потім буде п’ятдесятий день, і настане тиша. Можливо, ця тиша буде смертю. Як завжди, посеред шаленого бушування смакував він наперед тишу цього п’ятдесятого дня і згадував слова переказу: «Спочатку була буря і велике бушування, а потім у тиші прийшов Господь».

Одному з оборонців вдалося цієї ночі кинути в один із таранів камінь такої ваги, що він відбив залізну голову машини. Юдей скочив зі стіни вниз, вихопив баранячу голову з натовпу ворогів і під роєм пострілів досяг із нею стіни і впав по цей бік її з п’ятьма ранами. Цей чоловік був Сапіта.

Йосиф схилився над умираючим. Сапіта не міг відійти, не спокутувавши своє лихослів’я. Навколо стояло десять чоловіків. Вони говорили перед вмираючим: «Слухай, Ізраїлю, єдиний і вічний наш Бог Ягве», щоб він помер із словами молитви. Сапіта болісно шарпав пасмо своєї поділеної надвоє бороди. Він ворушив губами, але Йосиф добре бачив, що це не були слова молитви, які він вимовляв. Йосиф ближче схилився до нього. Маленькі одержимі очі вмираючого моргали гнівно та боляче, він силкувався щось сказати. Йосиф притулив вухо зовсім близько до його сухих губ, не міг його зрозуміти, але ясно було, що Сапіта хоче сказати щось зневажливе. Йосиф був здивований і засмучений, що цей сліпець хоче так померти. З бистрою рішучістю, тихо й пристрасно він сказав йому:

— Слухайте, Сапіто, я не дам змоги римлянам рушити цього літа до Єрусалима. Я триматиму місто ще три дні. Й я не пробиватимусь до Єрусалима, як ми умовилися. Я і на четвертий ранок залишуся в місті.

Чоловіки рівномірно, хором, щоб це дійшло до вух вмираючого, вимовляли: «Слухай, Ізраїлю». Йосиф настійливо, майже благально дивився на Сапіту. Він мусить побачити свою неправду, вмерти примиреним. Але налиті кров’ю очі Сапіти закотилися, щелепа обвисла: Йосиф дав свою обіцянку мертвому.

Від цього дня Йосиф майже не дозволяв собі спати. Він був усюди на стінах. Його обличчя палало, повіки боліли, піднебіння набрякло, його вуха майже оглухли від ударів облогових машин, його голос став грубим і хрипким.