Читати книгу - "Книга друга. Герой Дивли, LesykLab"

Коріння дерева вп'ялося в землю біля найближчого моноліту. Придивившись до цього дивного явища, Єва виявила, що вони простяглися до маленької калюжі біля каміння. «Тобі потрібна перерва, так? - Вона погладила стовбур. – Дякую, що віднесло нас сюди».

- Воно просто відпочиває і п'є, - крикнула вона нагору до Ровендера.

– Хто відпочиває та п'є? - Виглянула з-за кромки чаші-листа Єва Вісім.

- Наше дерево, - відповів Ровендер, з'їжджаючи по стовбуру вниз повз старшу сестру Єву.

– Ах так. Ходяче дерево. Ну, звичайно. - Вісім лягла знову і натягла на себе ковдру.

- Я б теж не відмовився від ковтка ушкеби, - пробурмотів Ровендер і зістрибнув униз, щоб перевірити, як там Надео (той лежав на одному з нижнього листя). - Воно піде далі?

- Думаю, так, - сказала Єва, оглядаючи околиці. – Хоча я не знаю, наскільки в нього пересохло в горлі. Можливо, ми затримаємось тут на якийсь час.

- І схоже, йому буде важко пробратися через все це каміння попереду, - зауважив Ровендер.

Єва допомогла йому краще підіткнути ковдру навколо Надео.

- Заліземо нагору і подивимося, чи немає якогось проходу ширше, - запропонувала вона.

Вони разом вилізли на верхню гілку, де Ровендер стояв на годиннику. Довготелесий прибулець узяв маленький ліхтарик з купи речей і причепив його до куртки.

– Цікаво… – промовив він, уважно вивчаючи найближчий валун. - Цікаво, чи можна тут роздобути якусь їжу.

– Давай подивимося.

Єва підійшла до краю майданчика з листя і дотяглася до товстих пучків моху, що звисали зі скелі. Підтягуючись на руках, вона залізла по них до самої верхівки. Ровендер швидко пішов за дівчинкою. Він трохи відірвав моху і принюхався.

- Тут часто бувають вертиплавці, - сказав він. - Можливо, нам вдасться зловити одного.

– А фрукти чи овочі? - Єва перевіряла зарісну поверхню каменю. З моху стирчали купками якісь довгі люльки з чубчиками на кінцях.

- Нічого їстівного. – Ровендер придивився до трубчастої порослі. – Зате тут, схоже, мешкають ще якісь тварини.

Єва торкнулася одного з чубків, і той швидко сховався у слухавку. Сусідній ухнув, і всі інші тут же зникли у своїх порожніх будиночках.

– То ти вже бував у цій долині? - Запитала дівчинка.

— Якось у молодості, — відповів Ровендер. - Інші жителі мого села досліджували її набагато краще.

- А на що вона схожа? Твоє село?

- Поселення мого племені нагадує це людське місто, - сказав Ровендер, продовжуючи шукати щось серед рослин. - Скажи, Єва, він виявився таким, як ти собі уявляла?

– Не знаю. - Вона засунула палець в одну із трубок рослини. - Дещо там мені справді сподобалося.

– Що, наприклад?

– Ну, гарні будинки та гарні люди, на них було приємно дивитися. А ще там був пташник із живими птахами з минулого. Ти б оцінив… – Єва відразу згадала, чому Ровендер не побачив пташника. Її пересмикнуло. - Але, незважаючи на це все, було почуття, що там щось неправильно. - (Ровендер завмер і подивився на неї.) - Звичайно, тоді я ще не знала про Кадма, - квапливо додала вона. – Всі городяни виглядали такими задоволеними, такими щасливими, але я відчувала… Я відчувала… – Непросто виявилося, що Ровендер мав рацію з самого початку; слова підбиралися насилу. – Я відчувала, що не вписуюсь. І справа була не в тому, Рові, що я якось інакше виглядала. Коли я змінила одяг, це відчуття нікуди не поділося. Справа була в тому, як саме я гадаю. Ну, тобто я думаю про весь світ, а не лише про те, що відбувається у Новій Аттиці… Не знаю.

Ровендер обійняв її однією рукою:

– Зате я знаю, Єва. Щоправда, знаю. Деяким речам ми вчимося лише через досвід. Лише так і можна по-справжньому жити. Тобі дуже важливо було потрапити в село твого народу, щоб зрозуміти їх і себе. Я теж мав пройти через усе сам.

У тіні трубчастих рослин щось зашаріло.

– Що це?

Єва просто вказала рукою в тому напрямку, але світло від її манжету автоматично впало туди ж і висвітлило щось маленьке, що ширяє низько над мохом. У світлі променя виднілося щось на кшталт перевернутого засушеного бутона з висівкими зів'ялими пелюстками. Верхівка цього бутона відкрилася, і звідти висунулась парочка пазурів і голова. Мордочку прикрашали дві оперені антени і крихітні намистинки очей, що яскраво поблискували вночі. Малятко пискнув і підплив ближче до Єви.

- Це просто дрейфозан, або дрейф, - сказав Ровендер. – Їх не їдять. Вони на смак як евканіка, це такі ягоди, - і дрейфіки переважно ними і харчуються.

- О, він такий милий! - Єва присіла навпочіпки поруч із дрейфозаном. – А чи можна його взяти з собою?

- Думаю, Єва, тобі не захочеться. Вони…

– Ой! - Дівчинка потерла щоку, і на пальцях залишилася липка м'якоть абрикосового відтінку. - Щось пульнуло мені в обличчя, і запах огидний. Ф-фу!

- Евканіка, - сказав Ровендер. – Дрейфіки дуже трепетно ​​ставляться до своєї території та дуже влучно стріляють. - Він кинувся до істоти і шалено замахав на того руками. Дрейфозан пискнув і зник у тіні. - Самотньо легко злякати. Сподіватимемося, що тут їх не ціла колонія.

Над горизонтом пролунав грім. Сполохи, що нагадують спалахи блискавок, засяяли в небі, як яскраві електричні вени, прикриті хмарами.

- Гроза? - Єва дивилася нагору.

- На вигляд гроза, - відповів Ровендер. - Але я не чую ні дощу, ні шумного подиху вітру. - Він глянув у небо. – Можливо, це якась інша гроза.

– Гей, ви, двоє, – покликала їх із сторожового майданчика на дереві Вісім. Вона помахала рукою, залишаючи в повітрі сліди від рукавів, що світилися. - Знайшли щось?

- Спостерігаємо за грозою, - відгукнулася Єва і показала у бік спалахів. Вісім перевела погляд туди. Десь вдалині, з того боку, звідки вони прийшли, з неба впала яскрава зірка. – Ви бачили?

- Так-так-так, бачу! – вигукнув Ровендер.

Зірка сповільнилася і зникла десь на обрії.

– Що це таке? - Запитала Вісім. - Може, Хейлі?