Читати книгу - "Фатальне (не) везіння, Ірен Кларк"

34

Андрій

 

Я ніколи не думав, що доведеться збиратися в казино з командою напівбожевільних. Але ось ми стояли у дорогому бутіку, і мені доводилося спостерігати за тим, як Льоха, Лада і Єва розбігаються в різні боки, поки я стояв посередині з тим самим відчуттям, яке буває, коли не розумієш, що робиш у своєму житті.

 

— Андрію, йди обери собі костюм, — кинула Лада, зникаючи між вішалками.

 

— У мене є костюм.

 

— У тебе є чорний костюм для похорону, — поправив Льоша. — А казино — це трохи інший стиль.

 

— Я думав, ми їдемо шукати вбивцю, а не на показ мод.

 

— Це ж казино, — Льоха знизав плечима. — Тут потрібно бути помітним, але не викликаючим.

 

Я хотів заперечити, але в цей момент із примірювальної вийшла Єва. І я забув, що збирався сказати.

 

На ній була червона сукня. Глибокий насичений колір, що виділяв її серед усіх сірих буденних речей, у яких я звик її бачити. Вона не була занадто відкритою, не була вульгарною. Але вона підкреслювала кожен вигин її фігури так, що мені довелося змусити себе дихати рівно.

 

Її волосся було розпущене, хвилями спадало на плечі. Очі світилися азартом. Вона виглядала так, ніби дійсно належала тому світу розкоші та ризику, в який ми зараз збиралися потрапити.

 

— Ну як? — вона крутнулася навколо себе, явно насолоджуючись увагою.

 

Льоха присвиснув.

 

— Вбивчо.

 

— Дослівно, — пробурмотів я.

 

Єва подивилася на мене, очі звузилися.

 

— Це комплімент чи погроза?

 

— Це констатація факту, — сказав я, змушуючи себе відірвати погляд. — Ходімо вже.

 

Я почув, як Льоха хмикнув, і вирішив його ігнорувати.

 

___________

 

Казино зустріло нас приглушеним світлом, мерехтливими вогнями й запахом грошей та дорогих сигар. Атмосфера була напруженою й одночасно розслабленою — тут люди грали, не думаючи про завтрашній день.

 

Ми розділилися. Лада одразу зникла в натовпі, досліджуючи територію. Льоха з легкою усмішкою підійшов до картярського столу, а я залишився з Євою біля бару.

 

— План? — запитала вона.

 

— Шукати його очима, — відповів я.

 

— Ага. І ще непомітно, бо інакше нас швидко запам’ятають.

 

— Тому ми повинні виглядати як звичайні відвідувачі.

 

— Тобто фліртувати, — єхидно сказала вона, піднявши брову.

 

Я кинув на неї погляд.

 

— Грати.

 

— Ну, давай, грай, — Єва схрестила руки.

 

Я мовчки простягнув їй руку.

 

Вона на секунду завмерла, потім все ж узяла мене під руку. Ми рушили вглиб залу.

 

Маршал вже сидів за покерним столом і щось жартував із круп’є. Лада пішла до рулетки. Ми з Євою підійшли до столу з блекджеком.

 

— Ви граєте? — запитав дилер.

 

Я збирався відмовитися, але Єва сіла на стілець і поглянула на мене.

 

— Боїшся програти?

 

Я важко видихнув і сів поруч.

 

— Зараз побачимо.

 

Почалася гра. Єва, здається, отримувала задоволення. Я ж дивився не на карти, а на натовп навколо, шукаючи знайоме обличчя.

 

І тут сталася катастрофа.

 

— ЩО?! — крикнула Єва, підхоплюючись зі стільця.

 

Всі навколо здригнулися.

 

— Це шахрайство! — вона ткнула пальцем у дилера.

 

— Пані, це частина гри…

 

— Це частина обману!

 

— Єва, — я стиснув перенісся.

 

— Ні, ти бачив?! Він підклав мені іншу карту!

 

— Це не правда, — ображено сказав дилер.

 

Єва нахилилася до нього, і я серйозно почав думати, що вона його зараз вдарить.

 

— Я все бачу, друже. Не треба мене обманювати.

 

В цей момент до нас підійшов охоронець.

 

—Проблема?

 

Я швидко встав і схопив Єву за руку.

 

— Ні, ми вже йдемо.

 

— Але я не закінчила!

 

— О, повір, закінчила, — я потягнув її вбік.

 

Вона все ще фиркала щось про «шахраїв» і «казино, яке треба спалити».

 

— Ти тільки що мало не зіпсувала всю операцію, — прошипів я, коли ми опинилися у відносно тихому місці.

 

— Він мене обдурив!

 

— Це його робота!

 

Єва схрестила руки.

 

— Ти завжди такий нудний?

 

— А ти завжди така божевільна?

 

— Так, і саме тому ти мене любиш, — кинула вона, розвертаючись і йдучи вперед.

 

Я відкрив рота, щоб заперечити, але не зміг. Чорт. Я дійсно починав втрачати контроль над ситуацією.

 

Але потім я помітив ЙОГО.

 

Того самого чоловіка.

 

Стояв у тіні біля виходу, спостерігаючи за нами.

 

І тоді я зрозумів — він нас помітив.

 

Мене завжди дивували люди, які думають, що можуть тікати непомітно. Серйозно, якщо ти стояв у темному кутку і п’ять хвилин сверлив нас поглядом, то чому тобі здається, що після цього можна просто повернутися і злитися з натовпом?

 

— Він пішов, — прошипіла Єва, ніби ми на спецоперації.

 

— Та невже? Я думав, він просто розчинився в повітрі, — пробурмотів я і махнув рукою Льохі, який уже підняв голову від картярського столу.

 

Наш незнайомець справді вирішив ретируватися, але не врахував двох речей. По-перше, Льоха вмів рухатися швидше, ніж його колишні дівчата, коли дізнавалися, що він не збирається на них одружуватися. А по-друге, Лада була не простою дівчиною і  дуже швидко вчилася.

 

Тому, коли ми вибігли у коридор, нашого підозрюваного вже успішно затисли між Маршалом та Ладою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍