Читати книгу - "Афера на двох, Ірен Кларк"

35

Олівер

 

Ми поверталися на дачу, і хоча все ніби закінчилося, я не відчував полегшення. У машині стояла напружена тиша, яку порушував лише звук двигуна та віддалений шум нічної дороги.

 

Я мав би відчувати перемогу. Ми розібралися з Андрієм, загроза зникла, і Ліна нарешті вільна. Але чомусь всередині було порожньо.

 

Я сидів за кермом, стискаючи пальці на шкіряній оплітці керма, і не міг відірвати думок від Ліни. Вона не залишала моєї голови ні на секунду. Її голос. Її погляд. Те, як вона кричала, коли дізналася, що ми їдемо за Андрієм. Вона була в істериці. Вона боялася не тільки за мене, а й за нас.

 

Я розумів, що зробив би це знову. Сто разів. Тисячу. Я б усе одно поїхав і покінчив із цим, бо не міг дозволити, щоб загроза продовжувала висіти над нею.

 

Я згадував її очі, коли ми говорили востаннє. Там було стільки болю… стільки страху.

 

Але тепер усе закінчено.

 

Я мимоволі торкнувся свого пістолета, який лежав у кишені куртки. Навіть після всього, що сталося, я не відчував ні страху, ні провини. Андрій отримав те, на що заслужив.

 

І все ж… чомусь було гірко.

 

Коли ми приїхали, я одразу попрямував до будинку. Всередині було тихо. Надто тихо. Я підійшов до її кімнати і штовхнув двері.

 

Порожньо.

 

Жодної речі.

 

Жодного сліду її присутності.

 

Все, що залишилося від неї, — це легкий запах парфумів, що все ще витавав у повітрі.

 

Ліна пішла.

 

Я повільно сів на край ліжка. Дивився перед собою, на порожню шафу, і усвідомлення накочувалося хвилями.

 

Вона обрала не мене.

 

Чого я, блін, очікував? Що вона просто кине все і залишиться? Що після всього, що сталося, вона раптом вирішить, що ми можемо бути разом?

 

Дурень.

 

Я стиснув пальці в кулак, намагаючись приборкати біль у грудях.

 

— Олівере, — голос Ніка повернув мене в реальність. Він стояв у дверях і дивився на мене так, ніби розумів усе без слів.

 

— Вона пішла, — тихо сказав я, хоча це було і так очевидно. Нік не відповів. — І знаєш що? Це її вибір.

 

Я встав, змушуючи себе вдати байдужість. Вдавати, що мені не боляче.

 

— Ходімо, — сказав Нік, і я мовчки пішов за ним.

 

На веранді ми сіли за стіл, дістали алкоголь і зробили вигляд, що нічого не сталося.

 

— Що далі? — запитав Кір.

 

— Бізнес, — відповів Нік. — Наш власний кібербезпековий проєкт.

 

Ми говорили. Говорили про майбутнє, про ідеї, про те, як будемо будувати компанію. Але я все одно думками повертався до неї.

 

Чи далеко вона зараз? Чи думає про мене? Чи було для неї все це лише черговим витком її авантюри?

 

Алкоголь лише трохи приглушив біль, але не зміг його стерти.

 

Наступного ранку я прокинувся з важкою головою. Випив кави, попрощався з друзями і поїхав у свою квартиру.

 

І я не був готовий до того, що на мене чекало.

 

Моя квартира зустріла мене звичною тишею.

 

Але не повною.

 

Звідкись лунав звук музики.

 

Я зайшов на кухню і завмер.

 

Вона була там.

 

Ліна.

 

У моїй футболці. Боса. З розтріпаним волоссям і усмішкою на губах. Вона танцювала, поки щось готувала на плиті.

 

Я дивився на неї, не вірячи своїм очам.

 

Вона повернулася.

 

Я мав би щось сказати. Спитати. Кинутися до неї. Але я стояв, приголомшений, не знаючи, як правильно відреагувати.

 

Вона обернулася і побачила мене.

 

Зняла навушники і всміхнулася.

 

— Думав, я поїхала?

 

Я облизав губи.

 

— Ну… так і було, — відповів я.

 

— Було, — повторила вона, роблячи крок до мене. — Але я зрозуміла одну річ.

 

Я мовчав.

 

— Я не хочу бути в жодному місці, якщо там немає тебе.

 

Моє серце стукнуло десь в області горла.

 

— Що?

 

Ліна підійшла ще ближче.

 

— Я могла втекти. Могла б зникнути. Але мені більше не потрібні ці гроші, рахунки, тікання. Мені потрібен ти, Олівере.

 

Я відчув, як усередині все перевернулося.

 

— Я кохаю тебе, — прошепотіла вона.

 

І цього було досить.

 

Я кинувся до неї, схопив за обличчя і поцілував.

 

Глибоко.

 

Пристрасно.

 

Ніби боявся, що вона знову зникне.

 

Але цього разу вона залишиться.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍