Читати книгу - "Гра янгола"

class="p1">– Сподіваюся, ви включаєте мене в той відсоток, який залишається, бо інакше моє самолюбство буде поранене та розтоптане й мені нічого не залишиться, як викинути всю свою творчість на смітник.

– До цього я й веду. Ізабелла тебе обожнює.

– Обожнює? Мене?

– Так обожнює, ніби ти Моренета[24] й немовля Ісус в одній подобі. Вона прочитала всі випуски «Міста проклятих» разів із десять, а коли я дав їй почитати «Кроки в небо», то сказала мені, що, якби їй пощастило написати таку книжку, вона змогла б померти спокійною.

– Це схоже на вигадку.

– Я так і думав, що ти мені не повіриш.

– Я вам вірю. А проте ви досі не сказали, у чому полягає послуга.

– А ти спробуй здогадатися.

Я зітхнув. Семпере клацнув язиком.

– Я тебе попереджав, що це тобі не сподобається.

– Попросіть чогось іншого.

– Тобі треба тільки поговорити з нею. Підбадьорити її, дати якісь поради… Вислухати її, щось прочитати, указати їй напрямок. Це не буде для тебе так важко. Голова в дівчини дуже світла. Ви чудово порозумієтеся. Станете друзями. І вона зможе бути тобі помічницею.

– Мені не потрібна помічниця. А тим паче людина мені незнайома.

– Дурниці. А щодо знайомства, то ти її знаєш. Принаймні так вона каже. Каже, вона знає тебе вже багато років, але ти її, звісно, не пам’ятаєш. Схоже, двоє блаженних, яких вона має за батьків, переконані в тому, що захоплення літературою приведе її прямо в пекло або прирече залишитися навічно старою дівою, і вони вагаються, чи то віддати її в монастир, чи одружити з якимсь кретином, щоб він зробив їй восьмеро дітей і навіки поховав між горщиками та каструлями. Якщо ти не спробуєш урятувати її, це буде те саме, що вбивство.

– Не драматизуйте, сеньйоре Семпере.

– Послухай-но, я ніколи не став би просити тебе про це, бо знаю, ти схильний займатися альтруїзмом не більше, ніж танцювати сардану[25], але щоразу, коли я бачу, як вона заходить сюди й дивиться на мене своїми великими очима, що світяться інтелектом і палким бажанням чогось навчитися, і думаю про майбутнє, що чекає на неї, у мене душа розривається. Я її вже навчив того, чого міг навчити. Дівчина навчається дуже швидко, Давиде. Якщо вона когось мені й нагадує, то це тебе малого.

Я зітхнув.

– Ізабелла – і далі як?

– Жисперт. Ізабелла Жисперт.

– Я її не знаю. Ніколи не чув цього прізвища. Схоже, її вам умисне хтось накинув.

Книгар похитав головою.

– Ізабелла передбачила, що ти скажеш саме те, що сказав.

– Та вона справжня пророчиця. І що ще вона вам сказала?

– Сказала, що, мабуть, ти набагато кращий письменник, аніж людина.

– Вона незрівнянна, ця ваша Ізабелліта.

– Я можу сказати їй, щоб прийшла з тобою побачитися? Тільки поговорити, більше нічого.

Я здався й кивнув головою. Семпере всміхнувся з тріумфом і хотів скріпити нашу угоду обіймами, але я кинувся навтіки, перш ніж старий книгар зміг виконати свою місію – дати мені відчути, що я добра людина.

– Ти не пожалкуєш, Давиде, – почув я, коли вже був за дверима.

3

Коли я прийшов додому, то побачив інспектора Ґрандеса, що сидів на східцях перед моїми парадними дверима, спокійно курячи сигарету. Побачивши мене, він усміхнувся з невимушеністю світського франта, ніби був давнім другом, який прийшов із візитом ввічливості. Я сів поруч із ним, і він підсунув мені розкритий портсигар. «Житан». Я не відмовився.

– А Гензель і Ґретель[26]?

– Маркос і Кастело не змогли прийти. Ми одержали донос, і вони поїхали зустрітися з одним нашим давнім знайомим у Пуебло Секо. Йому треба трохи освіжити пам’ять.

– Бідолаха.

– Якби я сказав їм, щоб вони прийшли зустрітися з вами, вони, безперечно, прийшли б. Ви справили на них велике враження.

– Атож, любов із першого погляду, я це помітив. Чим я можу прислужитися вам, інспекторе? Ви дозволите мені запросити вас до кав’ярні, тут недалеко?

– Я не смію зловживати вашим товариством, сеньйоре Мартін. Я лише хотів особисто повідомити вам одну новину, перш ніж ви довідаєтеся про неї з інших джерел.

– Яку новину?

– Есковільяс помер сьогодні пополудні о першій годині в клінічній лікарні.

– Боже. Я не знав, – сказав я.

Ґрандес стенув плечима й мовчки затягся сигаретою.

– Його смерть була неминучою. Що ми могли вдіяти?

– Вам пощастило щось з’ясувати на місці пожежі? – запитав я.

Інспектор подивився на мене й кивнув головою.

– Усе, схоже, указує на те, що хтось облив бензином Баридо й потім підпалив його. Вогонь лише розгорівся дужче, коли Баридо, охоплений панікою, спробував вибігти з кабінету. Його компаньйон та один із працівників видавництва, що прибігли йому на допомогу, теж були охоплені полум’ям.

Я проковтнув слину. Ґрандес подивився на мене таким поглядом, ніби хотів заспокоїти.

– Сьогодні адвокат видавців повідомив мені, що, згідно з окремою приміткою, яку подано в контракті, що його ви підписали, після смерті видавців ви стаєте вільним, хоча спадкоємці зберігають права на всі твори, опубліковані раніше. Напевне, він надішле вам офіційного листа, у якому повідомить вас про це, але я подумав, що вам ліпше знати про це вже тепер, щоб ви могли ухвалити якесь конкретне рішення щодо пропозиції вже згадуваного видавця.

– Дякую.

– Нема за що.

Ґрандес погасив свою сигарету й кинув недопалок на землю. Він привітно всміхнувся мені й підвівся. Плеснув мене по плечу й рушив у напрямку вулиці Принцеси.

– Інспекторе! – гукнув я.

Ґрандес зупинився й обернувся.

– А вам не здається…

Інспектор подивився на мене з млявою посмішкою.

– Стережіться, Мартін.

Я ліг спати рано й прокинувся раптово, подумавши, що вже ранок наступного дня, але відразу з’ясував, що минуло лише кілька хвилин після дванадцятої ночі.

Уві сні я побачив Баридо й Есковільяса, які потрапили в пастку у своєму кабінеті. Полум’я підіймалося вгору по їхній одежі, аж поки вкрило кожен квадратний сантиметр їхніх тіл. Під одягом шкіра падала з них клаптями, а перелякані очі, здавалося, тремтіли на тлі мерехтливого вогню. Їхні тіла смикалися в спазмах агонії та жаху й зрештою впали на купу згорілих решток, тоді як м’ясо відокремлювалося від їхніх кісток, наче розтоплений віск, і утворювало в мене під ногами димучу калюжу, у якій віддзеркалювалося моє власне обличчя, що всміхалося, тоді як я роздмухував фосфор, який тримав у себе між пальцями.

Я підвівся, щоб знайти склянку води, і, сподіваючись, що сон мене вже покинув, пішов до кабінету й дістав із шухляди письмового стола книжку, яку взяв на Цвинтарі забутих книжок. Увімкнув настільну лампу