Читати книгу - "Гра янгола"

й нахилив її так, щоб світло падало прямо на книжку. Розгорнув її на першій сторінці й почав читати.

Lux аeterna

D. M.

На перший погляд книжка була збірником текстів і молитов, що не мали якогось певного сенсу. Це був оригінал рукопису, стосик аркушів із надрукованими на машинці рядками, досить недбало оправлений у шкіряні палітурки. Я читав далі, і якоїсь миті мені здалося, що я бачу певний метод у послідовності подій, кантів і міркувань, які складали текст. Мова була наділена власним ритмом, і те, що спочатку здавалося цілком позбавленим будь-якої структури чи стилю, перетворювалося на щось подібне до гіпнотичного співу, який підкоряв собі читача й занурював його в стан, середній між сонливістю й забуттям. Те саме відбувалося зі змістом, центральна вісь якого була неочевидною доти, доки читач не долав більшої частини першого розділу або першого канта, бо цей твір, здавалося, був побудований за зразком давніх поем, що складалися з епох, у яких час і простір розвивалися на власний розсуд. І тоді я зрозумів, що ця «Lux aeterna» була – за відсутністю ліпшого визначення – чимось подібним до книги мертвих.

Після перших тридцяти або сорока сторінок, суцільно заповнених ухильними та загадковими фразами, читач починав заглиблюватися в точну й екстравагантну головоломку з молитов і звернень, щоразу тривожніших, де смерть, до якої автор іноді звертався у віршах сумнівної метрики, часом насичених такими дивними образами, як білий янгол з очима змії або осяйна дитина, подавалася як єдине й усемогутнє божество й виражала себе в природі, у бажанні та в тлінності існування.

Хоч би ким був той загадковий D. M., у його віршах смерть розгорталася як хижа й вічна сила. Візантійська суміш посилань на різні міфології на тему раю та пекла тут оберталася в одному плані. Згідно з D. M., існує лише один початок і один кінець, лише один творець і руйнівник, який подає себе під різними іменами, щоб заплутати людей і використати їхню слабкість, єдиний Бог, чиє справжнє обличчя поділене на дві половини: одна з них добра й жаліслива, друга – жорстока й демонічна.

Лише таких висновків зміг я дійти, бо поза цими принципами автор, схоже, збився з напрямку, у якому побудував свою розповідь, і єдине, що мені вдавалося – це розшифрувати посилання та образи, які населяли текст у вигляді пророчих видінь. Потоки крові та вогню, що прокочуються над містами й селами. Війська з одягнених в уніформу трупів, які марширують нескінченними рівнинами й виривають життя з корінням скрізь, де проходять. Діти, повішені на клаптях із прапорів над брамами фортець. Чорні моря, де тисячі неприкаяних душ плавають протягом усієї вічності під поверхнею крижаних і отруйних вод. Хмари попелу й океани з кісток та розкладеної плоті, у яких кишать комахи та змії. Послідовність пекельних та огидних картин тяглася до цілковитого насичення.

Мірою того, як гортав сторінки цього рукопису, я мав таке відчуття, ніби досліджую крок за кроком мапу хворого й скаліченого розуму. Рядок за рядком автор тих сторінок задокументовував, сам того не знаючи, свій спуск у провалля безуму. Остання частина книжки здалася мені спробою звернути з цього шляху, розпачливим криком із камери божевілля й намаганням вибратися з лабіринту, який утворився у свідомості автора. Текст помирав на фразі, що була незакінченим благанням, спробою знайти розв’язання в нескінченності без будь-якого пояснення.

Коли я дійшов до цього місця, мої повіки опустилися. З вікна до мене дістався легкий вітерець, який прилетів від моря й позмітав туман із дахів. Я вже хотів був згорнути книжку, коли помітив, що щось залишилося на фільтрі мого мозку, щось таке, що мало стосунок до механічної композиції тих сторінок. Я повернувся до початку й став перечитувати текст. Перший знак я помітив у п’ятому рядку. Далі він повторювався через кожні два або три рядки. Одна з літер, S велика, здавалася трохи нахиленою праворуч. Я дістав із ящика білий аркуш паперу й заклав його в друкарську машинку «Андервуд», яка стояла на моєму письмовому столі. Написав навмання одну фразу:

Suenan las campanas de Santa Mari´a del Mar.

Я витяг аркуш із машинки й пильно роздивився його у світлі настільної лампи.

Suenan… de Santa Mari´a

Я зітхнув. «Lux аeterna» була надрукована на цій самій машинці й, мабуть, у цьому ж таки кабінеті.

4

Наступного ранку я пішов снідати до кав’ярні, яка була неподалік від паперті собору Санта-Марія-дель-Мар. Навколо бульвару Борна було повно возів та людей, які прийшли на ринок, і торговців та крамарів, що відчиняли свої крамнички. Я сів за одним зі столів, виставлених на вулиці, і замовив каву з молоком. Хтось залишив на сусідньому столі примірник «Ванґардії», і я його підібрав. Поки мій погляд ковзав по заголовках та рекламних оголошеннях, я помітив силует дівчини, яка піднялася сходами до самих дверей собору й сіла на останній сходинці, щоб непомітно спостерігати за мною. Дівчині було близько шістнадцяти чи сімнадцяти років, і вона вдавала, ніби щось пише в зошиті, покрадьки поглядаючи на мене. Я спокійно пригубив свою каву з молоком, а тоді покликав офіціанта, який відразу підійшов.

– Бачите оту сеньйориту, яка сидить біля дверей церкви? Скажіть їй, нехай замовить усе, що хоче, я запрошую її до свого столу.

Офіціант кивнув головою й попрямував до дівчини. Побачивши, що хтось до неї підходить, вона низько нахилила голову над зошитом і вдала абсолютну зосередженість, яка мене насмішила. Офіціант зупинився біля неї й кахикнув. Вона підвела голову від зошита й подивилася на нього. Офіціант пояснив їй свою місію й показав на мене. Дівчина скинула на мене поглядом, стривожена. Я помахав їй рукою. Щоки в неї спалахнули, як жарини. Вона підвелася й підійшла до мого столу, не відриваючи погляду від своїх ніг.

– Ізабелла? – запитав я.

Дівчина підвела погляд і зітхнула, гніваючись на себе.

– Звідки ви знаєте? – запитала вона.

– Надприродна інтуїція, – відповів я.

Вона подала мені руку, і я потиснув її без ентузіазму.

– Можна мені сісти? – запитала вона.

Вона сіла, не чекаючи відповіді на своє запитання. Протягом півхвилини дівчина змінила позу шість разів, поки повернулася до найпершої. Я спостерігав за нею спокійно і з розрахованою незацікавленістю.

– Ви не пам’ятаєте мене, сеньйоре Мартін, правда ж?

– Мабуть, що ні.

– Протягом років я приносила вам кошик із продуктами, які ви замовляли раз на тиждень у «Кана Жисперта».

Образ дівчинки, яка стільки разів приносила мені замовлення з продуктової крамниці, виринув у моїй пам’яті й наклався на доросліше