Читати книгу - "Перлини української класики"

Віз натрапив колесами на горб і перекинувся. Кайдашиха викотилась із воза, неначе м’яч. Сіно вкрило її зверху. Воли потягли воза по долині.

– Тпру, сірий! Тпру, моругий, бодай ти сказився! – кричав Кайдаш і сам летів з гори з усієї сили, незгірше волів, а воли басували, мов коні, задерши голови, та тільки рогами крутили.

– Оце завіз мене в Западинці, бодай вони пропали! – кричала Кайдашиха на весь яр. – Трохи в’язів не скрутила.

Кайдашиха вкачалась у сіно та в пил і тільки обтрушувалась. Сіно почіплялось до червоних торочок на голові, поналазило за комір, в пазуху, заплуталось в хрестах та в дукачах. Пил набився їй у ніс, у вуха і навіть у рот. Вона розперезалась, витрушувала сіно з-за пазухи та пирхкала, як кішка, що понюхала перцю. Полудрабок обшмульгав жовтий сап’янець і зробив смугу через усю халяву й передок.

– А бодай ці Западинці були запались, ніж мала я в них їхати! – лаялась Кайдашиха, витягаючи сіно з-за пазухи, висмикуючи його з голови. – Оце заквітчалась сіном, як вівця реп’яхами: каторжне сіно коле в спину, хоч спідницю скидай!

– Та тут хоч спідницю скинь та й по яру бігай! Ніхто не побачить, бо щось тут і хат не гурт видно, – сказав Кайдаш.

Лаврін помостив на віз сіно, заслав килимом. Кайдашиха зовсім очепурилась, сіла на віз та все лаяла Западинці.

Поїзд рушив далі. Яр закрутився на всі боки. Хат було видно все менше та менше. Хати були все бідніші.

– Та й крутяться каторжні Западинці, аж голова в мене вже крутиться! – гомоніла на возі Кайдашиха. – Де ж хата твоєї Мелашки? – питала вона в Лавріна.

– Ото третя од кінця, – сказав син.

Високі, зовсім голі гори стояли по обидва боки, як стіни. Зверху було видно невеличку смужку синього неба. В самому кінці було видно три убогі хатини.

– Оце завіз мене в якийсь вулик. Це не Западинці, а якийсь чортів мішок. Сюди тільки чортам збираться битись навкулачки, а не господарям їздити. То це ті твої здорові хати! Та тут, мабуть, живуть старці, а не хазяїни.

Віз під’їхав під ворота. Балашова хата була мала й стара, вона розсунулась, випнула задвіркову стіну і ніби присіла на одпочинок, неначе стара баба. На причілку хата була підперта двома стовпами, обмазаними білою глиною. Маленькі віконця ледве блищали.

Кайдашиха сиділа на возі й не хотіла злазити. Вона зовсім розсердилась. Лаврін одчинив старі ворітечка. Вони заторохтіли в його руках, неначе кістки сухих ребер. Кайдаш погнав воли у ворота. З-за хати вибігла суха собака, кудлата, як вівця, і зашавкотіла на гостей. З хати вибігло п’ятеро невеличких дітей, а за ними вийшла з хати Балашиха в товстій сорочці, в убогій старій хустці на голові.

Кайдаш і Лаврін поздоровкались з Балашихою. З-за Балашихи з сіней виглянула Мелашка, мов квітка, блиснула чорними очима, пахнула рум’яним лицем і знов сховалась у хату. У Лавріна зомліло серце.

– Просимо якнайласкавіше до хати! – промовила Балашиха й поклонилась Кайдашисі.

Кайдашиха була сердита на Западинці, аж сопла. Вона простягла з полудрабка жовті чоботи й показала їх Балашисі до самих колін.

Із сіней вийшов Балаш, ще молодий чоловік, привітався до гостей, кланявся сватам і просив їх у хату.

Кайдашиха нахилила в низьких дверях полову, і для неї здалося, що вона влазить в якусь скриню в дірочку. Хатні двері були ще нижчі. Кайдашиха нагнулась і тільки що хотіла гордо підняти голову, та з усієї сили лусь тім’ям об одвірок!

Кайдашиха почутила, що в неї на тім’ї вискочила гуля. Вона вхопилась за тім’я. Гуля заболіла так, неначе хто сунув у тім’я розпеченим залізом. У Кайдашихи виступили сльози на очах, защеміло коло серця, але вона мусила мовчати й терпіть.

«Ой, крикну! – думала Кайдашиха. – Ой, не видержу, заохаю! Оце сором! Ой, вилаю в батька-матір і Лавріна, і цих поганих Балашів!» – думала вона й мусила зуби зціпить, щоб вдержати язика.

Малі діти зареготались. Кайдашиха мовчки кляла в батька, в матір і Бієвці, і Балашову хату. Вона полапала рукою тім’я – високий очіпок поламався й увігнувся. Кайдашиха стала шута, як безрога корова.

Балашиха попросила Кайдашиху за стіл. Кайдашиха глянула на убогу сім’ю, на убогу хату і не церемонилась; вона просто полізла за стіл і сіла на покуті, запишавшись та втираючи губи хусточкою.

Хата була дуже низька. Маленькі віконця були ніби сліпі. Через старі шибки, вкриті зеленими та червоними плямами, не видно було навіть неба. Стара лежанка з каміння неначе присіла й роз’їхалась. Каміння повипиналось з неї, неначе сухі ребра в худої шкапи. На полу в кутку стояла стара невеличка скриня. Стеля ввігнулась, а серед хати стояв тонкий побілений стовп: і він підпирав сволок.

Кайдашиха гордим оком окинула хату й обернула голову до образів. Її червона, високо зав’язана хустка на голові придавила коліна святій Варварі на чималому образі. Вона одсунулась од образа й сіла проти вікна.

Малі діти поставали серед хати й повитріщали на Кайдашиху оченята. Коло дітей терлась кішка, обстрижена од голови до самого хвоста. Кайдашиха глянула на дітей, глянула на чорнобриве Мелашчине лице й трохи пом’якшала. Вона любила дітей.

– Чом ти, Лавріне, не сказав, що в моїх сватів є маленькі діти? Ото, який же ти! Я була б вам, діточки, привезла гостинця. В мене ж є й горішки, є мед і мак; була б спекла маківників. Ото, боже мій! – бідкалась Кайдашиха.

Діти пороззявляли роти. Горішки і маківники залоскотали в їх ротиках. Вони дивились на багату тітку і все ждали, що з-під поли от-от посипляться горішки, а з-за пазухи повискакують маківники.

– Оце, боже мій! Не взяла дітям нічогісінько. Нате ж вам хоч по шажку.

Кайдашиха витягла з пазухи хусточку, розв’язала вузол і роздала по шагу. Діти дивились на шаги й не знали, що з ними робити.

– Чи можна, мамо, їсти дзеню? – спитала маленька дівчинка і полизала язиком свою дзеню.

– Не бери, серце, в рот! Бе, пхе! – сказала Кайдашиха.

– Кака дзеня! Якби маківників, – сказав хлопчик.

– Мамо, хочу маківників! – зарепетувала дівчинка.

– Які в тітки жовті ноги, неначе в нашої зозулястої курки, – сказав голосно, але ніби про себе, старший хлопчик.

– Хто видав так говорити! Ось я тобі дам! Ідіть собі гуляти надвір, – сказала Балашиха й випровадила дітей з хати.

Балаш з Кайдашем посідали кінець стола і почали розмовляти за жито та пшеницю, за сіно та за ярину. Балашиха послала найстаршого хлопця в шинок по горілку.

– Оце, боже мій! Гарні гості, та не знаю, чим вас і вітати. Тепер петрівка, такий важкий час, – бідкалась Балашиха.

– Адже ж, мамо, я принесла з лісу глечик суниць, – вихопилася Мелашка. – Зварім на полудень вареники з суниць та з полуниць.

– Одже ти, дочко, добре радиш, – сказала Балашиха. – Побіжи вибери свіжих огірочків та й заходжуйся коло вареників, а ми зі свахою трошки побалакаємо.

Мелашка завешталась по хаті, зняла з кілків ночви, винесла в сіни й пішла в хижку за борошном.

Кайдашиха не зводила з неї очей. Мелашка була молоденька й невеличка на зріст, але проворна, жвава.

«Ну, невеличка поміч буде з такої невістки. Для неї ще б тільки на припічку кашу їсти», – думала Кайдашиха.

Хлопець приніс кварту горілки. Балашиха накраяла хліба. Балаш почастував гостей горілкою. Кайдаш вихилив чарку до дна, а Кайдашиха, по своєму звичаю, тільки губи вмочила й втерлась хусточкою. Вона взяла скибку хліба, щоб закусити. Хліб був чорний, як земля, глевкий та несмачний. Кайдашиха через силу проковтнула шматочок. Хліб давив їй у горлі.

«Чи ці люди вбогі, чи Балашиха зовсім не хазяйка? Довго прийдеться мені вчити цю Мелашку, – подумала Кайдашиха і важко зітхнула. – Коли б хоч не була така сатана, як Мотря. І в Мотрі непогані брови, а за тими бровами ціла купа лиха».

– Погана у вас в Бієвцях горілка, неначе сироватка з перцем, – сказав Кайдаш, згадуючи ту чудову запіканку з червоним перцем, що він пив на розглядинах у Довбиша.

– Погана, бо іродів шинкар розводить водою, – проморив Балаш. – Бодай йому смерть така, як оця горілка.

– Так тільки смердить горілкою, – сказав Кайдаш.

Хазяїн почастував Кайдашиху. Кайдашиха багато приказувала, а мало випила.

«Ну, та